Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Заповіт принесе тобі Плотій чи Луцій. Або навіть обидва разом. Дякую, Авґусте.

— Надто обмаль часу, мій Верґілію; уявляю, як нетерпляче мене там очікують… Тим більше, що й Віпсаній Агріппа вже, мабуть, прибув… Мушу йти…

— Мусиш…

Раптово, якимсь загадковим чином покій спорожнів; вони були зовсім самі.

— На жаль… мушу йти.

— Думки мої будуть з тобою, Октавіане.

— І думки, і поема твоя.

Цезар дав знак, і з порожнечі, мов на помах чарівної палички, біля скриньки постали двоє рабів і взяли її з двох боків за ручки.

— Це вони віднесуть її?

Легкою, швидкою ходою Авґуст ступив до ложа, й тієї миті, коли він ледь помітно над ним схилився, це був знову той самий Октавіан.

— Не віднесуть її, а збережуть для тебе, Верґілію; а це ось — тобі порука. — І він поклав поверх ковдри лавровий пагінчик — той, який доти тримав у руці.

— Октавіане…

— Так, Верґілію?..

— Я тобі вдячний за все.

— Ця я тобі вдячний, Верґілію.

Раби взяли скриньку й не встигли ступити із нею і кроку, як хтось заплакав, не гучно, та все ж таки ридма і гірко — зазвичай як тоді, коли у родинне життя несподівано вривається вічність; так буває у домі покійника, коли слуги, узявши на плечі труну, вже рушають із нею до виходу, і раптом рідня усвідомлює всю неминучість того, що оце діється. То був плач, що відлунює вічністю, такий плач посилають услід за труною — ридання, що відлунює вічністю, і воно йшло із широких, могутніх грудей Плотія Тукки, з його доброї і могутньої людської душі, з його розчуленого і могутнього серця: ридання вслід скриньці із манускриптом, яку саме несли до дверей і яка, власне, й була мов труна, де вічним сном спочивало дитя, де вічним сном спочивало життя.

І сонце зненацька потьмарилось знову.

Уже на порозі Авґуст оглянувся ще раз; іще раз очі товариша знайшли очі товариша, ще раз зустрілися їхні погляди.

— Ніколи від мене, Верґілію любий, очей не відводь, — промовив, у розчахнутих дверях спинившись, Октавіан — тут іще Октавіан, а тоді, рівний станом, гордовитий і владний, поквапився геть — уже як Цезар; услід за ним, м’яко ступаючи важенними лапами, рушив померхло-злотистий лев, за левом — труна, і багато хто з тих, хто був у покої, подався за ними.

Плотіїв плач, слізний і щирий, чувся іще якийсь час, згодом плач перейшов у схлипування, що його раз у раз уривало зітхання «Ох-ох!», і стихло все зовсім уже аж тоді, як знов яскравіше засяяло сонце і на підвіконні знов голуби затурчали.