Розділ «АМАЗОНІЯ»

Цього вечора він знову пішов до публічної лазні. Йому пощастило більше, аніж учора. Веселий і дужий негр, якого він бачив у спортивній залі, де той підіймав гирі, усміхнувся йому. Взявши його під руку, повів його до кімнати, де продавали трунки. Поки вони пили ананасовий і банановий сік, він сказав, що звуть його Стенлі Вікс, і, наблизившись до нього, потерся ногою об його ногу. Потім із багатозначною усмішкою знову взяв його за лікоть і завів до малої комірчини, двері якої зачинив на засув, як тільки вони увійшли. Вони поцілувалися і стали кусати один одного за вуха й за шию, поки знімали штани. Роджер, задихаючись від хоті, бачив, як чорний-чорнісінький прутень Стенлі та його червоняста й волога голівка набрякають і збільшуються в нього на очах. «Два фунти, і я тобі дам посмоктати його, — сказав той. — А потім устромлю його тобі в дулу». Роджер погодився й став навколішки. Повернувшись до своєї кімнати в готелі, він записав у щоденник: «Публічна лазня. Стенлі Вікс: атлет, молодик 27 років. Величезний, твердий, щонайменше дев’ять дюймів завдовжки. Поцілунки, укуси, потім він устромив його мені в дулу. Не зміг не закричати. Два фунти».

Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли з Барбадосу курсом на Парі 5 вересня на «Боніфасі», незручному, маленькому й напхом напханому пасажирами кораблі, який бридко пахнув і де їжа була вкрай погана. Проте Роджер утішався переїздом до Пара завдяки докторові Гербертові Спенсеру Дікі, північноамериканському лікарю. Він працював на компанію Арани на станції «Ель Енканто» і крім підтвердження тих жахіть, про які Кейсмент уже знав, розповів йому чимало анекдотів і жорстоких, і комічних про своє життя в Путумайо. То був чоловік, наділений духом авантюризму, який об’їздив половину світу, чоловік розумний і начитаний. Було приємно зустрічати його на палубі корабля, сидіти поруч із ним, курячи, посмоктуючи з пляшки віскі і слухаючи його цікаві й розумні розповіді. Доктор Дікі схвалював ті заходи, до яких удавалися Велика Британія та Сполучені Штати з метою покласти край жахіттям в Амазонії. Але він був фаталістом і скептиком: нічого там не зміниться ані тепер, ані в майбутньому.

— Зло ми носимо у своїх душах, друже, — казав він напівжартома-напівсерйозно. — Ми неспроможні так легко його позбутися. В європейських країнах та в моїй країні воно більш приховане й виходить на поверхню лише тоді, коли спалахує війна, вибухає революція або заколот. Воно потребує приводу, щоб стати публічним і колективним. Натомість в Амазонії воно може показувати своє відкрите обличчя й чинити неймовірні жахіття, не шукаючи для них виправдання ані в патріотизмі, ані в релігії. Лише жадібність у своєму найчистішому вигляді. Зло, яке нас отруює, можна знайти всюди, де є людські створіння, з корінням, яке глибоко проникло в наші серця.

Але відразу по тому, як він висловлював ці моторошні твердження, він відпускав якийсь жарт або розповідав анекдот, які нібито спростовували те, що він розповів раніше.

Роджерові подобалося розмовляти з доктором Дікі, хоч водночас міркування співрозмовника трохи пригнічували його. «Боніфас» прийшов у Пара 10 вересня опівдні. Протягом усього того часу, коли Роджер служив тут консулом, він задихався й почував себе пригніченим. А втім, за кілька днів перед тим, як прибути до цього порту, він відчував напливи хоті, пригадуючи Праса-до-Паласіо. Він мав звичай ходити туди вночі, щоб прихопити одного з хлопчаків, які розгулювали там під деревами у пошуках клієнтів або авантюр, виблискуючи гепою та яйцями, що виглядали з-під коротких штанців.

Він зупинився в готелі «Отель-до-Комерсіо», відчуваючи, як відроджується в його тілі давня лихоманка, що опановувала його, коли він виходив на свої лови на той майдан. Він пригадував — чи вигадував? — деякі імена з тих зустрічей, які зазвичай закінчувалися в одному з ближніх жалюгідних готельчиків, а іноді в темному закутку на моріжку парку. Він чекав цих коротких і гарячкових зустрічей, відчуваючи, як почуття в його серці переливаються через вінця. Але в першу ніч він нічого приємного там не спізнав, бо ні Марко, ні Олімпіо, ні Бебе (чи справді так їх звали?) не з’явилися, і він мало не дозволив спокусити себе двом волоцюгам у лахмітті, майже дітям. Один із них спробував засунути руку йому до кишені, щоб витягти гаманець, якого там не було, тоді як другий намагався кудись його заманити. Він позбувся їх, давши одному з них копняка, від якого той покотився по землі. Переконавшись у тому, що він налаштований рішуче, обидва взяли ноги в руки. Він повернувся до готелю сам не свій від люті. Трохи заспокоївся, коли записав у своєму щоденнику: «Праса-до-Паласіо. Дуже великий і дуже твердий. Під трусами — кров. Боляче, але приємно».

Наступного ранку він навідав англійського консула та кількох європейців і бразильців, яких знав під час свого попереднього перебування в Пара. Йому вдалося здобути корисні відомості. Визначив місце перебування принаймні двох утікачів із Путумайо. Консул і начальник місцевої поліції запевнили його, що Хосе Іносенте Фонсека й Альфредо Монт, перебувши певний час на плантації на березі річки Яварі, тепер оселилися в Манаусі, де компанія Арани знайшла для них роботу в порту, контролерами на митниці. Роджер негайно телеграфував у Форін-Офіс, щоб вони попросили бразильські власті видати ордер на арешт цих двох злочинців. І через три дні британська канцелярія відповіла йому, що Петрополіс сприйняв це прохання прихильно. Поліції Манауса був надісланий наказ негайно заарештувати Монта й Фонсеку. Але вони не будуть екстрадийовані, і їх судитимуть у Бразилії.

Його друга й третя ночі в Пара були успішнішими, ніж перша. Надвечір другого дня босий хлопчисько, який продавав квіти, практично запропонував себе йому, коли Роджер підійшов до нього й запитав, скільки коштує гілочка з трояндами, яку той тримав у руці. Вони пройшли на невеличке відкрите місце, де Роджер почув, як сопуть у темряві пари. Ці вуличні зустрічі за непевних умов, завжди позначені ризиком, наповнювали його суперечливими почуттями: збудженням і огидою. Продавець квітів смердів під пахвами, але його натужне дихання і тепло його тіла, і сила його обіймів розігріли Роджера й дуже швидко довели до кульмінації. Заходячи до готелю «Комерсіо», він помітив, що його штани вимазані землею й покриті плямами і що службовець за конторкою подивився на нього з підозрою. «На мене напали», — пояснив він.

Наступного вечора на «Праса-до-Паласіо» він мав нову зустріч, цього разу з молодиком, який попросив у нього милостиню. Він запросив його прогулятися разом, і в одному з кіосків вони випили рому. Жоан повів його до халупи, стуленої з бляхи та вистеленої матами, в жалюгідному кварталі. Коли вони роздяглися й стали кохатися в темряві на маті, сплетеній з волокон і постеленій на земляній долівці, чуючи поблизу гавкіт собак, Роджер був переконаний, що в будь-яку мить може відчути лезо ножа на своєму горлі або удар палицею. Він був до цього готовий: у таких випадках він ніколи не носив із собою ані багато грошей, ані годинника, ані срібної вставки для олівця, лише жменьку дрібних банкнотів і монет, щоб грабіжники могли в нього дечим поживитися й у такий спосіб заспокоїти свій апетит. Але нічого з ним не сталося. Жоан провів його назад до самого готелю й попрощався з ним, боляче вкусивши його за губу й зареготавши. Наступного дня Роджер виявив, що Жоан та продавець квітів підсадили йому блощиць. Він мусив іти до аптеки й купувати каломель, що завжди було йому неприємно: аптекар — гірше, якщо це була аптекарша — мав звичай дивитися на нього поглядом, якого він соромився, а іноді по-змовницькому всміхався йому, й замість бентежити ця усмішка викликала в нього в лють.

Найприємнішою, але також найгіршою подією за дванадцять днів, які він провів у Парої, був візит до подружжя Матта. Це були найкращі друзі, яких він мав під час свого перебування в місті: Джуніо, дорожній інженер, і його дружина Ірен, художниця акварелей. Молоді, гарні, веселі, товариські, вони дихали любов’ю до життя. Вони мали чудову доньку Марію з великими сміхотливими очима. Роджер познайомився з ними на якійсь світській зустрічі чи офіційному прийомі, бо Джуніо працював у департаменті громадських робіт місцевого уряду. Вони часто бачилися, здійснювали прогулянки по річці, ходили разом у кіно й у театр. Подружжя Матта зустріли свого давнього друга з розкритими обіймами. Повели його вечеряти до портового ресторану, де подавали дуже пікантну їжу, й мала Марія, яка вже мала п’ять років, танцювала й співала для нього з комічними гримасками.

У той вечір, не в змозі заснути у своєму ліжку в готелі «Комерсіо», Роджер провалився в одну з тих депресій, які супроводжували його майже протягом усього життя, а надто після його вуличних сексуальних пригод. Йому було сумно думати, що він ніколи не матиме домашнього вогнища, яке має подружжя Матта, що його життя ставатиме дедалі самотнішим, мірою того, як він старітиме. Він дорого платив за свої хвилини купленої втіхи. Він помре, не спізнавши цієї палкої інтимності, не маючи дружини, з якою він зміг би обговорювати події дня і планувати майбутнє — подорожі, вакації, мрії, — без дітей, які зберегли б його ім’я та пам’ять про нього, коли він покине цей світ. Його старість, якщо він до неї доживе, буде старістю собаки, який не має господаря.

Собака буде також досить убогим, бо хоч Роджер і одержував досить пристойну платню, після того як став дипломатом, він ніколи нічого не заощаджував, бо витрачав надто багато грошей на внески та допомогу, яку надавав гуманітарним організаціям, що боролися проти рабства, за право на виживання примітивних народів і культур, а тепер і організаціям, які захищали ґельську мову і традиції Ірландії.

Але ще більшою мірою, ніж усе це, йому було гірко думати, що він помре, не спізнавши справжнього кохання, кохання розділеного, такого, як кохання Джуніо й Ірен, того мовчазного й змовницького взаєморозуміння, яке вгадувалося між ними, тієї ніжності, з якою вони брали одне одного за руку або обмінювалися усмішками, дивлячись на гримаски малої Марії. Як завжди під час таких криз, він не міг заснути протягом багатьох годин, і коли нарешті поринув у сон, то відчув, як у темряві його кімнати з’явилася неясна постать матері.

22 вересня Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли з Пара курсом на Манаус, на кораблі «Гільда» лінії «Бутлайн», пароплаві старому й негарному. Шість днів, протягом яких вони пливли на ньому до Манауса, стали тяжким випробуванням для Роджера — через вузькість його каюти, бруд, що панував Повсюди, бридку їжу та хмари москітів, які атакували пасажирів від сутінків до світанку.

Як тільки вони пришвартувалися в Манаусі, Роджер повернувся до полювання на втікачів із Путумайо. У супроводі англійського консула він навідав губернатора, сеньйора дос Рейса, який підтвердив йому, що й справді надійшов наказ центрального уряду в Петрополісі щодо арешту Монта й Фонсеки. Але чому поліція досі їх не затримала? Губернатор назвав Роджерові причину, яка здалася йому дурною або простим приводом: вони чекають, поки ті двоє прибудуть до міста. Чи не можуть вони заарештувати їх негайно, поки дві пташки не відлетіли? Гаразд, вони зроблять це сьогодні ж.

Консул і Кейсмент із наказом про арешт, який надійшов із Петрополіса, мусили двічі навідати губернатора й двічі поліцію. Нарешті начальник поліції послав двох своїх агентів заарештувати Монта й Фонсеку в портовій митниці.

Наступного ранку стурбований англійський консул прийшов до Роджера й повідомив йому, що намір заарештувати Монта й Фонсеку набув гротескного характеру. Щойно йому зателефонував начальник поліції, попросив пробачення й пообіцяв виправитися. Два поліціянти, яких він послав заарештувати Монта й Фонсеку, були з ними знайомі й, перед тим як привести їх до комісаріату, пішли випити з ними пива. Вони добряче там набралися, після чого обидва злочинці втекли. Позаяк не можна було виключити, що поліціянти взяли з них гроші, щоб дозволити їм утекти, то обох їх заарештували. Якщо факт підкупу підтвердиться, то їх чекає суворе покарання. «Ви мені пробачте, сер Роджер, — сказав йому консул, — хоч я вам цього й не сказав, але я чекав чогось подібного. Ви теж працювали консулом у Бразилії й добре знаєте тутешні порядки. Такі події — тут звичне явище».

Роджер так засмутився, що це вплинуло на його фізичний стан. Він пролежав у ліжку майже весь той час, поки чекав відправлення корабля на Іквітос, його тіпала лихоманка й мучив біль у м’язах. Одного вечора, коли він змагався з почуттям імпотенції, яке його долало, він так нафантазував у своєму щоденнику: «Три коханці за ніч, з них — двоє матросів. Вони накололи мене шість разів! Я повернувся до готелю, ступаючи розчепіреними ногами, наче щойно народив дитину». Хоч він і перебував у вкрай поганому настрої, але вигадавши таку фантастичну історію, не зміг утриматися від сміху. Він, такий освічений і чистий у своєму словнику, коли спілкувався з людьми, завжди відчував, перебуваючи сам-на-сам зі своїм щоденником, необхідність писати непристойності. З причин, яких він не розумів, лихослів’я приносило йому радість.

«Гільда» продовжила свою подорож 3 жовтня й, після досить важкого плавання під рясними зливами й необхідності пробиватися крізь стихійно утворену загату, прибула в Іквітос 6 жовтня 1911 року. Там, у порту, чекав на нього з капелюхом у руці містер Стірс. Незабаром мали прибути і його наступник Джордж Мічел із дружиною. Консул уже знайшов, де їм оселитися. Цього разу Роджер мав жити не в консулаті, а в готелі «Амазонас», тоді як Омаріно й Аредомі містер Стірс тимчасово забрав до себе. Обидва юнаки вирішили залишитися в місті й працювати домашніми слугами, замість повернутися в Путумайо. Містер Стірс пообіцяв знайти для них родину, якій потрібні слуги і яка ставилася б до них добре.

Як і боявся Роджер, пам’ятаючи про бразильський досвід, тут відомості також були не вельми обнадійливими. Містер Стірс не знав, скількох людей заарештовано серед керівників компанії Арани з довгого списку в 237 імовірних злочинців, яких наказав затримати доктор Карлос А. Валькарсель, після того як одержав звіт Ромуло Паредеса про його експедицію в Путумайо. Він не зміг цього з’ясувати, бо в Іквітосі панувала дивна мовчанка про цю подію, як і про те, де перебуває суддя Валькарсель. Протягом уже кількох тижнів його не могли знайти. Головний управитель Перуанської Амазонської компанії Пабло Сумаета, який входив до того списку, схоже, десь переховувався, але містер Стірс запевнив Роджера, що його переховування було фарсом, бо шуряк Арани та його дружина Петроніла з’являлися в ресторанах та на місцевих святах, і ніхто їх не чіпав.