Розділ «ЕПІЛОГ»

Я думаю, Роджер Кейсмент

Зробив те, що зробити мав.

Життя йому вкоротив зашморг,

Та хіба тільки він таку смерть прийняв?

В. Б. Їтс

Історія Роджера Кейсмента вимальовується, згасає й відроджується після його смерті, як ті вогні феєрверка, що, після того як вибухають у нічній темряві дощем гуркітливих іскор, гаснуть, замовкають, а через кілька миттєвостей відроджуються під симфонію сурм, яка заповнює небо спалахами пожеж.

Згідно зі словами лікаря, що був присутній при страті, доктора Персі Мендера, остання відбулася «без жодних перешкод», і смерть злочинця була моментальною. Перш ніж дати дозвіл на похорон, лікар, виконуючи наказ британської влади, яка хотіла здобути наукове підтвердження «порочних нахилів» страченого, заходився, надівши з цією метою пластикові рукавички, обстежувати його задній прохід і початок товстої кишки. Він переконався в тому, що анус був явно збільшений без потреби вимірювати його діаметр, те саме можна було сказати й про нижню частину товстої кишки «там, куди я міг дотягтися пальцями своєї руки». Лікар зробив висновок, що це обстеження підтвердило статеву практику порочного характеру, якій, схоже, віддавався страчений».

Після того як їх піддали цим маніпуляціям, останки Роджера Кейсмента були закопані без надгробка, без хреста й без ініціалів поруч із так само анонімною могилою доктора Кріплена, знаменитого вбивці, страченого вже досить давно. Нерівний горбочок, що став його могилою, був насипаний біля Римського шляху, по якому на початку першого сторіччя нашої ери прийшли римські легіони, щоб принести цивілізацію в цей глухий закуток Європи, який став згодом Англією.

Після цього історія Роджера Кейсмента, здавалося, відійшла в небуття. Прохання, з яким звернувся до британських властей адвокат Джордж Ґейвен Дафі від імені братів Роджера, щоб його останки передали родичам для християнського поховання в Ірландії, було відхилене відразу по тому, як воно надійшло, й відхилялося ще протягом половини століття щоразу, коли його родичі вдавалися до подібних спроб. Протягом тривалого часу, крім обмеженого кола осіб, — серед яких був і кат, містер Джон Елліс, що у своїй книзі спогадів, яку він написав незадовго перед тим, як наклав на себе руки, сказав: «Із тих людей, яких мені довелося стратити, найбільш мужньо поводився Роджер Кейсмент», — ніхто про нього не згадував. Громадська думка про нього забула — і в Англії, і в Ірландії.

Він довго не міг одержати дозволу увійти до пантеону героїв, які боролися за незалежність Ірландії. Підступна кампанія, яку організувала британська розвідка з метою його зганьбити, використовуючи фрагменти його таємних щоденників, мала успіх. Навіть сьогодні його неслава цілком не розвіялася: похмурий ореол гомосексуалізму й педофілії супроводжував його образ протягом усього двадцятого сторіччя. Його постать була незручною для його країни, бо Ірландія до зовсім недавніх років офіційно дотримувалася найсуворішої моралі, в рамках якої навіть підозра на «сексуальну збоченість» відкидала людину в болото ганьби й позбавляла її будь-якої пошани з боку публіки. Протягом більшої частини XX сторіччя ім’я, подвиги та зусилля Роджера Кейсмента були викинуті з політичних есеїв, газетних статей та біографій, що їх писали історики, переважно англійці.

Після революції у сфері звичаїв, а надто у ставленні до сексу, в Ірландії потроху, хоч і далі з певною стриманістю та манірністю, ім’я Кейсмента стало виходити із забуття, і його стали сприймати таким, яким він і був: як одного з великих борців проти колоніалізму й захисників людських прав та аборигенних культур його часу й жертовного войовника за незалежність Ірландії. Потроху його співвітчизники почали змирятися, що герой і мученик — це не обов’язково абстрактний прототип або зразок досконалостей, а людське створіння, виготовлене із суперечностей та контрастів, слабкості й величі, позаяк одна людина, як писав Хосе Енріке Родо, «це багато людей», а отже, янголи та демони змішуються в її особистості в нерозривний спосіб.

Ніколи не припинялася й, мабуть, ніколи не припиниться суперечка про так звані «Чорні щоденники». Чи вони справді існували й Роджер Кейсмент писав їх власною рукою з усіма тими бридкими й безсоромними фразами, чи вони були сфальсифіковані секретними британськими службами, щоб стратити також морально й політично свого колишнього дипломата, щоб він дістав зразкове покарання, яке розохотить потенційних зрадників? Протягом десятків років англійський уряд відмовлявся дозволити незалежним історикам та графологам дослідити щоденники Роджера Кейсмента, оголосивши їх державною таємницею, що дало поживу підозрам і аргументам на користь фальсифікації. Коли кілька років тому завіса таємниці впала й історики змогли дослідити тексти й піддати їх науковому аналізу, суперечка не припинилася. Мабуть, вона триватиме ще довго. Що не так і погано. Непогано, що досі існує клімат непевності навколо Роджера Кейсмента, доводячи, що неможливо остаточно пізнати людське створіння, тотальність, яку годі зловити в будь-які теоретичні або раціональні сіті, хоч би як ми намагалися утримати її в них. Моє власне враження — враження романіста, звичайно ж, — полягає в тому, що Роджер Кейсмент написав знамениті щоденники, але він їх не пережив, принаймні не пережив цілком і повністю, бо є в них багато перебільшень і очевидних вигадок, що він написав ті рядки, бо хотів їх пережити, але не міг.

У 1965 році англійський уряд Гаролда Вілсона нарешті дозволив перевезти останки Кейсмента. Їх доставили до Ірландії у військовому літаку й виставили для виявів публічної пошани 23 лютого того року. Вони були виставлені протягом чотирьох днів у червоній каплиці гарнізонної церкви Спасенного Серця як останки героя. Кількасот тисяч людей прийшли віддати їм свою пошану. Військовий кортеж ескортував їх до Прокафедрального собору, і їм віддали військову честь перед історичною будівлею Головного поштамту, де був розташований генеральний штаб повстання 1916 року, перед тим як доставити труну з останками на цвинтар Ґласневін, де її поховали дощового й сірого ранку. Щоб виголосити вітальну промову, дон Імон де Валера, перший президент Ірландії, визначний учасник повстання 1916 року й друг Роджера Кейсмента, піднявся зі свого ліжка вмирущого і промовив ті схвильовані слова, якими прощаються з великими людьми.

Ні в Конго, ні в Амазонії не залишилося сліду від чоловіка, який стільки зробив, щоб викрити великі злочини, які чинилися в тих краях у часи збирання каучуку. В Ірландії залишилися деякі спогади про нього, розкидані по всіх куточках острова. На висотах ґлену Ґленшеск, що спускається до невеличкої затоки Мерло, в Арнімі, недалеко від родинної оселі Маґерінтемпл, товариство «Син Файн» поставило йому пам’ятник, який радикальні юніоністи з Північної Ірландії зруйнували. Там лежать його фрагменти, розкидані на землі. У Беллігейґ, графство Керрі, на невеличкому майданчику, який дивиться на море, стоїть скульптура Роджера Кейсмента, вирізьблена ірландцем Ойзіном Келлі. У музеї графства Керрі, в Трейлі, експонується фотоапарат Роджера, який він узяв 1911 року в подорож по Амазонії, і якщо відвідувач музею попросить, то йому покажуть також пальто з грубої матерії, яке було на ньому, коли він плив у німецькому підводному човні У-19, що доставив його до берегів Ірландії. Приватний колекціонер містер Шин Квінлен має у своєму будиночку в Боллідафі, недалеко від впадіння річки Шеннон в Атлантичний океан, човна, в якому (він це стверджує з палкою впевненістю) висадилися на пляж Бенна-Стренд Роджер, капітан Монтейт і сержант Бейлі. У коледжі під назвою «Роджер Кейсмент», де навчають ґельською мовою, у Трейлі, в кабінеті директора виставлено керамічну тарілку, з якої їв Роджер Кейсмент у публічному барі «Сім зірок» у ті дні, коли перебував в апеляційному суді Лондона, що розглядав його справу. На невеличкому монументі — колоні з чорного каменю — у фортеці «Мак-Кенна Форт» ґельською, англійською та німецькою мовами написано, що тут він був заарештований Королівською ірландською поліцією 21 квітня 1916 року. А на пляжі Бенна-Стренд, там, де він висадився зі своїми двома супутниками, стоїть невеличкий обеліск, на якому можна побачити обличчя Роджера Кейсмента, а поруч із ним — обличчя капітана Роберта Монтейта. Коли сьогодні вранці я ходив подивитися на нього, весь обеліск був покритий білим послідом крикливих чайок, які літали навколо, й куди не кинь поглядом виднілися дикі фіалки, що так схвилювали Роджера в той ранок, коли він повернувся до Ірландії, щоб бути заарештованим, відданим під суд і повішеним.

Мадрид, 19 квітня 2010 року