Розділ «АМАЗОНІЯ»

31 грудня він відплив на «СС Теренці» курсом на НьюЙорк, а там негайно, навіть не виділивши собі часу на те, щоб помилуватися хмарочосами, сів на поїзд до Вашингтона, столиці Сполучених Штатів. Британський амбасадор Джеймс Брайс здивував його, повідомивши йому, що Президент Сполучених Штатів Америки Вільям Говард Тафт призначив йому аудієнцію. Він та його помічники хотіли довідатися з уст сера Роджера, який персонально знав, що відбувається в Путумайо, й був довіреною особою британського уряду, про становище на каучукових плантаціях і чи кампанія, яку проводили у Сполучених Штатах та Великій Британії різні церкви, гуманітарні організації, ліберальні журналісти, та публікації повідомляли правду, чи були чистою демагогією й перебільшенням, як запевняли каучукодобувні підприємства та перуанський уряд.

Оселений в резиденції амбасадора Брайса, відчуваючи, що до нього ставляться по-царському, й чуючи, як повсюди називають його сер Роджер, Кейсмент вирішив навідатися до перукарні, підстригти собі волосся та бороду й привести в порядок нігті. А ще він оновив свій одяг в елегантних крамницях Вашингтона. Тими днями він часто думав про суперечності свого життя. Менш як два тижні тому він був бідолахою, який жив під постійним страхом смерті в убогому готельчику Іквітоса, а тепер він, ірландець, що мріяв про незалежність Ірландії, втілював у собі високого чиновника, якого Британська Корона послала переконати Президента Сполучених Штатів Америки, щоб він допоміг імперії зажадати від перуанського уряду покласти край ганебним подіям, що відбувалися в Амазонії. Чи не є життя чимось абсурдним, драматичною виставою, яка в будь-яку хвилину може перетворитися на фарс?

Три дні, які він перебув у Вашингтоні, були наповнені бурхливою діяльністю: щоденні робочі зустрічі зі службовцями державного департаменту й тривала персональна розмова з міністром закордонних справ. Третього дня його прийняв у Білому домі президент Тафт разом із кількома своїми помічниками та з державним секретарем. Протягом якоїсь миті, перш ніж розпочати свою розповідь про становище в Путумайо, Роджер пережив галюцинацію: він перебуває тут не як дипломатичний представник Британської Корони, а як спеціальний посланець нещодавно створеної республіки Ірландія. Він був посланий сюди своїм тимчасовим урядом, щоб пояснити причини, які спонукали величезну більшість ірландців на всенародному плебісциті порвати зв’язок із Великою Британією й проголосити свою незалежність. Нова Ірландія хоче підтримувати зв’язки дружби й співпраці зі Сполученими Штатами Америки, з якими вона поділяє прихильність до демократії й де проживає велика спільнота ірландського походження.

Роджер Кейсмент виконав свій обов’язок бездоганно. Аудієнція мала тривати півгодини, проте вона тривала втричі довше, бо сам же таки президент Тафт, який з великою увагою вислухав його звіт про становище аборигенів у Путумайо, поставив йому безліч запитань і поцікавився його думкою про те, як у найкращий спосіб примусити перуанський уряд покласти край злочинам на каучукових плантаціях. Пропозиція Роджера, щоб Сполучені Штати відкрили в Іквітосі консулат, який працював би спільно з британським, осуджуючи зловживання, була прихильно прийнята президентом. І справді, через Кілька тижнів по тому Сполучені Штати послали одного зі своїх найдосвідченіших дипломатів, Стюарта Дж. Фаллера, виконувати обов’язки консула в Іквітосі.

Навіть більше, аніж ті слова, які він почув, подив і гнів, із якими президент та його помічники вислухали його розповідь, переконали Роджера, що Сполучені Штати відтепер рішуче співпрацюватимуть з Англією в засудженні ситуації, яка склалася з амазонськими аборигенами.

У Лондоні, хоч його фізичний стан дедалі погіршувався черезгперевтому та загострення давніх хвороб, він присвятив своє тіло й душу складанню нового звіту для Форін-Офісу, показуючи, що влада Перу не здійснила обіцяних реформ і що Перуанська Амазонська компанія бойкотувала всі ініціативи, зробивши життя неможливим для судді Карлоса А. Валькарселя і надовго затримавши в префектурі звіт дона Ромуло Паредеса, якого намагалися вбити за те, що він неупереджено описував, що відбувалося протягом чотирьох місяців на каучукових плантаціях Арани. Роджер почав перекладати англійською мовою добірку свідчень, інтерв’ю та різних документів, що їх головний редактор газети «Ель Орієнте» передав йому в Іквітосі. Цей матеріал значно доповнив і збагатив його попередній звіт.

Він робив усе ночами, бо його дні були цілком зайняті зустрічами у Форін-Офісі, де, починаючи від канцлера й закінчуючи численними комісіями, у нього просили детальних повідомлень, порад і пропозицій щодо ідей, які хотів задіяти британський уряд. Жахливі злочини, що їх чинила в Амазонії британська компанія, стали об’єктом енергійної кампанії, розпочатої Товариством боротьби з рабством і журналом «Труте», яку тепер підтримала вся ліберальна преса й багато релігійних та гуманітарних організацій.

Роджер наполіг, щоб негайно був опублікований у пресі «Звіт про становище в Путумайо». Він утратив будь-яку надію на те, що мовчазна дипломатія, яку британський уряд намагався здійснювати у своєму ставленні до президента Леґії, принесе якусь користь. Попри опір деяких секторів адміністрації, сер Едвард Ґрей зрештою погодився з цією думкою, і кабінет схвалив публікацію. Книгу вирішили назвати Blue BOOK («Синя книга»). Роджер провів багато безсонних ночей, безперервно курячи й випиваючи величезну кількість філіжанок кави, перевіряючи слово за словом останню редакцію.

У той день, коли остаточний текст було нарешті віддано до друкарні, він почув себе так погано, що, боячись, аби з ним чогось не сталося, якщо він залишиться сам-один, Роджер знайшов собі притулок у домі своєї подруги Аліси Стопфорд Ґрін. «Ти схожий на скелет», — сказала йому історичка, взявши його за руку й провівши до вітальні. Роджер волочив ноги, голова йому йшла обертом, і він відчував, що в будь-яку хвилину може знепритомніти. Йому так боліла спина, що Алісі довелося підкласти йому кілька подушок, аби він зміг примоститися на канапі. Майже відразу він чи то заснув, чи то втратив тяму. Коли розплющив очі, то побачив, що біля нього сидять, усміхаючись йому, його сестра Ніна та Аліса.

— Ми думали, ти вже не прокинешся ніколи, — почув він, як сказала одна з них.

Він проспав близько двадцяти чотирьох годин. Аліса покликала свого сімейного лікаря, й ескулап поставив діагноз, що Роджер виснажився. Він сказав, щоб вони дозволили йому виспатися. Роджер не пам’ятав, щоб йому щось снилося. Коли він спробував піднятися, то ноги йому підігнулися, й він знову впав на канапу. «Мене не вбило Конго, але мене вб’є Амазонія», — подумав він.

Трохи перекусивши, він зміг піднятися на ноги, й найманий екіпаж доставив його в його департамент на Філбіч-Ґарденз. Він прийняв тривалий душ, який трохи розігнав його млявість. Проте почувався таким кволим, що мусив знову лягти.

Форін-Офіс зобов’язав його взяти десятиденні вакації. Йому не хотілося покинути Лондон раніше, аніж вийде друком «Синя книга», але зрештою він погодився виїхати зі столиці. У товаристві Ніни, яка попросила дати їй коротку відпустку в тій школі, де працювала, він провів тиждень у Корнволі. Його втома була така велика, що він із неймовірними труднощами міг зосередитися на читанні. Свідомість розпливалася в неясних образах. Проте завдяки спокійному життю й здоровій дієті він потроху відновлював сили. Уже міг вирушати на тривалі прогулянки на лоні природи, скориставшись із кількох теплих днів. Не можна було уявити собі щось більш відмінне від приємного й цивілізованого краєвиду Корнволу, аніж краєвид Амазонії, а проте, попри радість і спокій, які він відчував тут, дивлячись на повсякденну працю фермерів, на те, як пасуться блаженні корови й іржуть коні у своїх стайнях, де людям не погрожують ані хижаки, ані змії, ані москіти, він одного дня подумав про те, що ця природа, яка свідчила про століття праці, спрямованої на службу людині, природа, населена й цивілізована, уже втратила своє становище нормального світу — втратила свою душу, сказали б пантеїсти, — у порівнянні з тією дикою, розбурханою, свавільною, неприборканою природою Амазонії, де все, здавалося, досі народжується й помирає, світом несталим, ризикованим, рухливим, у якому людина почуває себе вихопленою з теперішнього часу й закинутою в далеке минуле, у спілкування з предками, повернутою до свого походження. І він із подивом відкрив, що пригадує той світ із тугою, попри жахіття, які він приховував у собі.

«Синя книга» про становище в Путумайо була опублікована в липні 1912 року. З першого дня вона спричинила потрясіння, яке, маючи Лондон у центрі, стало розходитися концентричними хвилями по всій Європі, Сполучених Штатах Америки і багатьох інших частинах світу, а надто в Колумбії, Бразилії і Перу. «Тайме» присвятила цій темі кілька сторінок і передову статтю, в якій, підносячи Роджера Кейсмента до хмар, говорячи, що він знову показав своє надзвичайне обдаровання «великого гуманітарія», вона вимагала вжити негайних заходів проти цієї британської компанії та її акціонерів, які розбагатіли на індустрії, що практикує рабство й тортури і винищує народи аборигенів.

Але похвалою, що найбільше зворушила Роджера, була стаття, яку написав його друг і союзник у кампанії проти короля Бельгії Леопольда Другого Едмунд Д. Морел, у «Дейлі Ньюз». Коментуючи «Синю книгу», він писав про Роджера Кейсмента, що «ніколи не бачив у людині стільки магнетизму, як у ньому». Завжди алергічний до громадської слави, Роджер анітрохи не тіїиився цією новою хвилею популярності. Він радше почував себе ніяково й намагався втекти від неї. Але це було нелегко, бо скандал, який спричинила «Синя книга», призвів до того, що десятки англійських, європейських і північноамериканських публікацій хотіли взяти в нього інтерв’ю. Він приймав запрошення виступити з лекціями в академічних інституціях, політичних клубах, релігійних і благодійних центрах. У Вестмінстерському абатстві влаштували спеціальну службу на цю тему, й канонік Герберт Генсон виголосив проповідь, суворо осудивши акціонерів Перуанської Амазонської компанії, що збагачуються, практикуючи рабство, вбивства та калічення людей.

Повірений у справах Великої Британії в Перу Дес Ґрас повідомив про ажіотаж, який спричинили в Лімі звинувачення «Синьої книги». Уряд Перу, боячись економічного бойкоту їхньої країни з боку західних держав, оголосив про негайне запровадження реформ і про те, що він надсилає в Путумайо військові та поліційні сили. Але Дес Ґрас додав, що, певно, й тепер повідомлення про ці заходи не буде ефективним, бо існують урядові сектори, що стверджують, ніби факти, описані в «Синій книзі», — це змова Британської імперії, яка підтримує колумбійські претензії на Путумайо.

Атмосфера симпатії та солідарності з аборигенами Амазонії, яку «Синя книга» розбудила в громадській опінії, призвела до того, що проект відкриття католицької місії в Путумайо одержав велику економічну підтримку. Англіканська церква висловила кілька критичних зауважень, але зрештою дала себе переконати аргументам Роджера після незліченних зустрічей, нарад, листів і діалогів: що позаяк ідеться про країну, в якій католицька церква глибоко закорінена, протестантська місія розбудила б підозри, й Перуанська Амазонська компанія зробила б усе можливе, щоб дискредитувати її, звинувативши в тому, що вона підтримує колонізаторські зазіхання Корони.

Роджер провів в Ірландії та в Англії кілька зустрічей з єзуїтами та францисканцями, двома орденами, до яких він завжди відчував симпатію. Він читав, після того як побував у Конго, про ті зусилля, яких докладала Компанія Ісуса в Парагваї та в Бразилії, щоб організувати аборигенів, обернути їх у християнство й об’єднати у спільноти, де, зберігаючи свої традиції трудитися разом, вони практикували б елементарні християнські звичаї, що підняло б їхній рівень життя й урятувало їх від експлуатації та винищення. Тому Португалія зруйнувала єзуїтські місії і вдалася до інтриг, у кінцевому підсумку переконавши Іспанію та Ватикан, що Компанія Ісуса перетворилася на державу всередині держави і становить небезпеку для авторитету папи та імперської верховної влади Іспанії. А втім, єзуїти сприйняли проект амазонської місії без особливого захвату. Натомість францисканці схвалили його з ентузіазмом.

Саме тоді Роджер Кейсмент довідався про те, як служили в найбідніших кварталах Дубліна священики-францисканці. Вони працювали на фабриках і в майстернях і терпіли ті самі злидні та нестатки, що й робітники. Розмовляючи з ними, бачачи, з якою відданістю вони виконували свій обов’язок, водночас поділяючи долю знедолених, Роджер подумав, що ніхто краще не підготовлений, аніж ці ченці, до того виклику, яким була організація місії в «Чоррері» та в «Ель Енканто».

Аліса Стопфорд Ґрін, з якою Роджер поділився своєю радістю, коли побачив, як вирушили до перуанської Амазонії четверо перших ірландських францисканців, провістила: