Розділ «АМАЗОНІЯ»

Роджер Кейсмент не знав, що йому сказати. Він співчував стражданню шерифа, йому хотілося б утішити його, але які слова могли б полегшити тваринний біль цього нещасного чоловіка? Він хотів запитати, як його звуть і як звали його покійного сина, в такий спосіб він відчув би їх ближче до себе, але він не наважився урвати його.

— Я одержав від нього два листи, — провадив шериф. — Один надійшов тоді, коли його муштрували. Він писав, що йому подобається жити в таборі й що коли війна закінчиться, то він, можливо, залишиться служити у війську. Його другий лист був зовсім інакший. Багато абзаців цензор замазав чорним чорнилом. Він не скаржився, не нарікав, але була якась гіркота, майже страх у тому, що він писав. Після того я не одержав більше від нього жодної звістки. Аж поки надійшов лист співчуття від війська, в якому повідомляли про його смерть. Мовляв, він загинув смертю героя, в битві під Лоосом. То, певно, якесь мало кому відоме село.

Удруге Роджер почув тонкий голос, схожий на скигління птаха. І йому здалося, ніби силует тюремника затремтів.

Що тепер станеться з тими п’ятдесятьма трьома співвітчизниками? Чи шануватиме високе німецьке командування досягнуті домовленості й дозволить невеличкій Бригаді зберегти себе об’єднаною й далі перебувати в таборі Цоссен? Він не був у цьому переконаний. Під час своїх дискусій із капітаном Рудольфом Надольни в Берліні Роджер помітив, із якою зневагою німецькі військові ставилися до цього безглуздого контингенту людей чисельністю лише в півсотні. Наскільки іншим було їхнє ставлення на початку, коли німці дали себе переконати ентузіазму Кейсмента й підтримали його ініціативу об’єднати всіх ірландських військовополонених, утримуваних у таборі Лімбурґ, бо, мовляв, коли він звернеться до них із закликом, сотні їх відразу висловлять бажання записатися до Ірландської бригади. Яка невдача і яке розчарування! Найтяжче розчарування в його житті. Невдача, яка виставила його в безглуздому світлі й розбила вщент його патріотичні мрії. У чому він помилився? Капітан Роберт Монтейт вважав, що він помилився, звернувшись зі своєю промовою відразу до всіх двох тисяч двохсот військовополонених, замість розмовляти з невеличкими групами. З двадцятьма або тридцятьма людьми був би можливий діалог, можна було б відповідати на заперечення, прояснити те, що здавалося б незрозумілим його слухачам. Але виступаючи перед великою масою чоловіків, засмучених своєю поразкою та приниженням полону, чого він мав сподіватися? До них дійшло тільки те, що Роджер умовляє їх увійти в союз із вчорашніми та сьогоднішніми ворогами, тому вони й відреагували з такою ворожістю. Безперечно, були й інші причини пояснити їхню неприхильну поведінку. Але жодна теорія не могла стерти гіркоту побачити, як тебе ображають, називають зрадником, тарганом, купленим твої співвітчизники, задля яких ти пожертвував своїм часом, своєю честю і своїм майбутнім. Йому пригадалися жартівливі слова Герберта Ворда, що глузував із його націоналізму, закликав його повернутися до реальності й віробудитися зі свого «сну кельта», в який він дозволив собі поринути.

Напередодні свого від’їзду з Німеччини, 11 квітня 1916 року, Роджер написав листа імперському канцлерові Теобальду фон Бетманові-Гольвеґу, нагадавши йому про умови договору, який він підписав із німецьким урядом щодо Ірландської бригади. Згідно з цим договором солдатів Бригади можна було тільки послати воювати за Ірландію і в жодному разі не дозволялося використати їх для підтримки воєнних дій німецької армії в інших ситуаціях війни. Так само в договорі було зазначено, що в тому випадку, коли війна не закінчиться перемогою Німеччини, солдатів Ірландської бригади треба буде відіслати до Сполучених Штатів або до однієї з нейтральних країн, яка погодиться їх прийняти, але тільки не до Великої Британії, де їх буде негайно страчено. Чи виконають німці умови їхнього договору? Невпевненість у цьому знову й знову поверталася до нього, після того як його було схоплено. А що як тільки він, Монтейт та Бейлі вирушили до Ірландії, капітан Рудольф Надольни розпустив Ірландську бригаду і знову відправив її бійців у табір для військовополонених Лімбурґ? Як вони зможуть витерпіти образи, терплячи дискримінацію від інших ірландських полонених і щодня наражаючись на ризик, що їх лінчують?

— Я хотів, щоб мені повернули його останки, — знову зненацька пробився до нього зболений голос шерифа. — Щоб поховати його по-релігійному в Гастінґсі, де він народився, як і я, мій батько та мій дід. Мені відмовили. Відповіли, що з огляду на обставини війни повернення мертвих тіл є неможливим. Вам зрозуміло, що це означає — «обставини війни»?

Роджер йому не відповів, бо зрозумів, що тюремник звертається не до нього, а говорить сам до себе, через його посередництво.

— Я дуже добре знаю, що це означає, — провадив шериф. — Що не залишилося ніяких останків від мого бідолашного сина. Що граната або міна перетворила його тіло на порох. У тому проклятому місці, яке називається Лоос. Або що його вкинули до братської могили разом з іншими мертвими солдатами. Я ніколи не знатиму, де його могила, щоб принести туди квіти або помолитися на ній вряди-годи.

— Головне не могила, а пам’ять, шерифе, — сказав Роджер. __ Тільки пам’ять має вагу. Для вашого сина, там, де він тепер перебуває, важить лише знати, що ви згадуєте його з великою любов’ю. Більше нічого йому не треба.

Силует шерифа здригнувся від подиву, коли він почув голос Кейсмента. Певно, він забув, що перебуває в камері й поруч із ним.

— Якби я знав, де тепер перебуває його мати, я поїхав би побачитися з нею, повідомити її про смерть сина, й ми оплакали б його вдвох, — сказав шериф. — Я не тримаю ніякого зла на Гортензію за те, що вона покинула мене. Навіть якщо вона досі жива. Вона ніколи не поцікавилася долею сина, якого покинула. Вона не була поганою жінкою, а лиш наполовину божевільною, я знаю, про що кажу.

А тим часом Роджер уже вкотре запитав себе, як безперервно запитував удень і вночі, починаючи від того ранку, коли побачив себе на пляжі Бенна-Стренд, у затоці Трейлі, коли почув щебетання жайворонків і побачив біля пляжу перші дикі фіалки, з якої клятої причини не було жодного ірландського корабля, жодного ірландського лоцмана, що чекали б на вантажний корабель «Ауд», який привіз рушниці, кулемети та набої для «Добровольців», і субмарину, яка доставила туди його, Монтейта та Бейлі. Що сталося? Він своїми власними очима читав термінового листа від Джона Дівоя, адресованого графові Йоганнові Гайнріху фон Берншторфу, в якому той повідомляв німецьку канцелярію, що повстання відбудеться між Страсною п’ятницею і неділею Воскресіння Христового. Тому рушниці мають без затримки прибути 20 квітня до пірса Феніт-Паєр у затоці Трейлі-Бей. Там їх чекатимуть досвідчений лоцман, який добре знає те узбережжя, і човни та баркаси «Добровольців», щоб повантажити зброю. Ці ж інструкції були підтверджені з усією точністю Джозефом Планкетом у розмові з німецьким повіреним у справах у Берні, який передав це послання Канцелярії та Військовому управлінню в Берлін: зброя має бути доставлена в затоку Трейлі-Бей в ніч на 20 квітня, ні раніше, ні пізніше. І саме тоді прибули на місце домовленої зустрічі як «Ауд» із вантажем рушниць, так і субмарина У-19. Що там, у біса, сталося, чому їх там ніхто не чекав і все закінчилося катастрофою, внаслідок якої він опинився у в’язниці й яка, безперечно, сприяла краху повстання? Бо згідно з тією інформацією, яку надали йому Бейзил Томпсон і Реджиналд Гол, що допитували його, «Ауд» був перехоплений Королівським флотом в ірландських водах набагато пізніше від часу, призначеного для вивантаження, — ризикуючи своєю безпекою, німецький корабель і далі чекав, коли з’являться «Добровольці», — що примусило капітана «Ауда» затопити свій корабель і послати на морське дно двадцять тисяч рушниць, десять кулеметів і п’ять мільйонів набоїв, які, можливо, зробили б набагато ефективнішим повстання, що його англійці придушили з жорстокістю, якої слід було сподіватися.

Насправді Роджер Кейсмент міг легко уявити собі, що сталося: нічого ані грандіозного, ані фантастичного, одна з тих дурниць, звичайна собі недбалість, наказ, що суперечив попередньому наказу, різниця в думках між керівниками Верховної ради ІРБ, Томом Кларком, Шином Мак-Дермотом, Патриком Пірсом, Джозефом Планкетом та іншими. Котрісь із них, а може, й усі, змінили думку про найзручніший час для прибуття «Ауда» в Трейлі-Бей і послали виправлення, не подумавши про те, що лист зі зміною часу зустрічі може затриматися в дорозі й надійти тоді, коли вантажний корабель і субмарина вже вийдуть у відкрите море й через жахливі атмосферні умови тих днів практично втратять будь-який зв’язок із Німеччиною. Мабуть, сталося приблизно щось таке. Невеличка плутанина, помилка в розрахунках, дурниця, і першокласне озброєння тепер лежить на дні моря замість потрапити в руки «Добровольців», які гинули на вулицях Дубліна протягом тижня, поки тривало повстання.

Він не помилився, вважаючи, що було помилкою підіймати збройне повстання без одночасного збройного виступу німецької армії, але це не принесло йому радості. Він хотів би помилитися. І хотів би бути там, разом із тими дурнями, тією сотнею «Добровольців», які вранці 24 квітня захопили будівлю Головного поштамту на Секвіль-стрит, або разом із тими, які намагалися взяти штурмом Дублінський замок, або разом із тими, котрі намагалися висадити в повітря форт «Меґезин» у Фенікс-Парку. У тисячу разів ліпше померти, як померли вони, зі зброєю в руках — померти смертю героїчною, шляхетною, романтичною, — аніж ганебною смертю на шибениці, як помирають убивці та ґвалтівники. Хоч яким неможливим та нереальним був задум «Добровольців», Ірландського республіканського братства та «Народного війська», було справжнім щастям — безперечно, всі, хто там був, плакали, і їхні серця несамовито калатали — слухати, як Патрик Пірс зачитував маніфест, що проголошував республіку. Нехай навіть протягом надзвичайно короткого часу в сім днів «сон кельта» став реальністю: Ірландія, звільнена від британської окупації, стала незалежною державою...

— Йому не подобалося, що я працюю на цій роботі, — знову долинув до нього сумний голос шерифа. — Він соромився, що люди з нашого кварталу, з кравецької майстерні знали, що його батько служить у в’язниці. Люди думають, що позаяк ми день і ніч перебуваємо поруч зі злочинцями, то ми заражаємося від них і теж стаємо порушниками закону. Чи де бачено таку несправедливість? Так ніби хтось не повинен виконувати цю роботу на благо суспільства. Я наводив йому приклад містера Джона Елліса, що працює катом. Він також працює перукарем у своєму селі Рочдейл, і ніхто там погано не говорить про нього. Навпаки, всі сусіди ставляться до нього з глибокою повагою. Вони стають у чергу, щоб він підстриг їх у своїй перукарні. Я певен, мій син нікому не дозволив би погано говорити про мене в його присутності. І він не тільки ставився до мене з глибокою повагою. Я знаю, він мене любив.

Знову Роджер почув той придушений стогін і відчув, як захиталося ліжко від тремтіння тюремника. Чи шериф відчував полегкість, ось так виливаючи душу, чи це тільки збільшувало його біль? Його монолог був як ніж, що длубається в рані. Роджер не знав, як йому з ним бути: озиватися до нього? Спробувати його втішити? Слухати його мовчки?

— Він ніколи не забував подарувати мені щось на день моїх іменин, — провадив шериф. — Першу платню, яку він одержав у кравецькій майстерні, він віддав мені всю цілком. Я мусив наполягти, щоб він залишив собі частину грошей. Який хлопець сьогодні ставиться з такою пошаною до свого батька?

Шериф знову поринув у мовчанку та в нерухомість.

Роджер Кейсмент не так багато довідався про повстання: захоплення поштамту, невдалий штурм Дублінського замку та форту «Меґезин» у Фенікс-Парку. І масові розстріли головних керівників повстання, серед них було розстріляно і його друга Шина Мак-Дермота, одного з перших сучасних ірландців, який писав прозу й поезію ґельською мовою. Скількох іще було розстріляно? Чи страчено в підземних казематах Кілменгамської в’язниці? Чи переведено до Річмондських казарм? Аліса розповіла йому, що Джеймса Коннолі, видатного організатора професійних спілок, так тяжко пораненого, що не міг стояти на ногах, посадили перед розстрільною командою на стілець. Варвари! Фрагментарні відомості про повстання, які Роджер довідався від тих, хто його допитував, директора Скотленд-Ярду Бейзила Томпсона та капітана флоту Реджиналда Гола, від служби розвідки Адміралтейства, від свого адвоката Джорджа Ґейвена Дафі, від своєї сестри Ніни та Аліси Стопфорд Ґрін, не дозволяли йому сформувати чітке уявлення про те, що сталося, й він бачив у своїй уяві лише кров, бомби, пожежі та стрілянину. Його допитувачі вимагали від нього відомості, які надсилали до Лондона ще тоді, коли на вулицях Дубліна точилися бої і британське військо придушувало останні вогнища опору. Короткі розповіді, випадково зронені фрази, уривки інформації, які він намагався розташувати у своєму контексті, застосовуючи свою фантазію і свою інтуїцію. Із тих запитань, які ставили йому Томпсон і Гол під час їхніх допитів, він зрозумів: англійський уряд підозрює, що він прибув із Німеччини очолити повстання. Ось так люди пишуть історію! Його, що з’явився сюди, аби спробувати зупинити повстання, британці перетворили на його лідера. Англійський уряд уже давно приписував йому вплив на прихильників незалежності Ірландії, який був далеким від реальності. Либонь, саме це пояснювало ті кампанії обмови й паплюження, які організувала проти нього англійська преса, коли він перебував у Берліні, звинувачуючи його в тому, що він продався кайзеру, ставши зрадником і найманцем, а сьогодні ту гидоту, яку приписують йому лондонські газети. То була кампанія, спрямована на те, щоб знеславити вождя, яким він ніколи не був і не хотів бути! Ось вона, історія, одне з відгалужень людської фантазії, що претендує на роль науки.

— Якось він захворів на лихоманку й лікар у шпиталі сказав, що він помре, — поновив свій монолог шериф. — Але місіс К’юберт, жінка, яка вигодувала його грудьми, і я, ми доглядали його з такою любов’ю й терпінням, що врятували йому життя. Я просидів біля нього не одну ніч, не склепивши очей і весь час натираючи йому тіло камфорним спиртом. Потім добре вкутував його. У мене душа надривалася, коли я бачив його, такого малесенького, тремтячого від холоду. Я сподіваюся, він не страждав. Я маю на увазі, не страждав там, в окопах, біля того місця, Лоос. Сподіваюся, його смерть була миттєвою, він і не помітив, як вона прийшла. Сподіваюся, Господь не був таким жорстоким і не влаштував йому тривалу агонію, дозволивши, щоб він повільно стікав кров’ю або задихався від гірчичного газу. Він завжди ходив на недільну службу й виконував свої обов’язки християнина.