Розділ «АМАЗОНІЯ»

Коли родичі та друзі вітали Роджера з цими почестями і коли він вперше почув, як до нього звернулися «сер Роджер», він мало не зареготав, поринувши у сумніви. Як йому прийняти титул, наданий урядом, що його він у глибині душі вважав ворожим, тим режимом, що колонізував його країну? А з другого боку, хіба він не служив як дипломат цьому королю й цьому уряду? Ніколи, як у ті дні, він не відчував такої прихованої роздвоєності у своєму житті останніх років, з одного боку, сумлінно й ефективно працюючи на благо Британської імперії, а з другого, будучи відданим справі визволення Ірландії й усе більше прив’язуючи себе не до тих поміркованих політиків, які прагнули, під керівництвом Джона Редмонда, здобути автономію (Home Rule) для Ейре, а до тих радикальних сил, таких як ІРБ, таємно очолювана Томом Кларком, метою якої було здобути незалежність через збройне повстання. Не знаючи, як дати раду цим ваганням, він, зрештою, вирішив подякувати серові Едвардові Ґрею в люб’язному листі за надану йому честь. Новина швидко поширилася в пресі і сприяла зміцненню його престижу.

Демарші, до яких удалися британський і американський уряди перед урядом Перу, зажадавши, щоб головні злочинці, вказані у «Звіті» — Фідель Веларде, Альфредо Монт, Авґусто Хіменес, Армандо Норманд, Хосе Іносенте Фонсека, Абелардо Аґверо, Еліас Мартіненґі й Ауреліо Родріґес, — були заарештовані й віддані під суд, спочатку, здавалося, принесли плоди. Повірений у справах Сполученого Королівства в Лімі містер Люсьен Джером телеграфував у Форін-Офіс, що одинадцятьох головних службовців Перуанської Амазонської Компанії звільнено зі служби. Суддя Карлос А. Валькарсель, посланий із Ліми, щойно прибувши до Іквітоса, підготував експедицію, яка має обстежити каучукові плантації в Путумайо. Але він не зміг вирушити з нею, бо захворів і мусив негайно виїхати на операцію до Сполучених Штатів. Він поставив на чолі експедиції чоловіка енергійного й відповідального, Ромуло Паредеса, головного редактора газети «Ель Орієнте», який поїхав до Путумайо з лікарем, двома перекладачами й ескортом у дев’ятеро солдатів. Ця комісія відвідала всі станції збирання каучуку Перуанської Амазонської компанії і щойно повернулася до Іквітоса, куди також повернувся суддя Карлос А. Валькарсель, уже прооперований. Перуанський уряд пообіцяв містерові Джерому, що як тільки одержить від Валькарселя звіт про подорож Паредеса, почне діяти.

А втім, незабаром по тому той-таки Джером повідомив: уряд Леґії з великою прикрістю дав йому знати, що більша частина злочинців, яких наказано заарештувати, втекли до Бразилії. Інші, можливо, поховалися в сельві або потай перейшли на територію Колумбії. Сполучені Штати та Велика Британія спробували натиснути на уряд Бразилії, щоб він видав Перу втікачів, які ховаються там від правосуддя. Але канцлер Бразилії Барон де Ріо Бранко відповів обом урядам, що між Перу та Бразилією не існує договору про екстрадицію й тому ті особи не можуть бути повернені без порушення вельми делікатних міжнародних юридичних проблем.

Ще через кілька днів британський повірений у справах повідомив, що під час приватної зустрічі з міністром закордонних справ Перу той признався йому в неофіційній манері, що президент Леґія потрапив у скрутну ситуацію. Завдяки своїй присутності в Путумайо і силам безпеки, які охороняють її станції, компанія Хуліо Арани є єдиною силою, яка перешкоджає колумбійцям, що укріпили свої прикордонні гарнізони, захопити цей регіон. Сполучені Штати та Велика Британія просять щось абсурдне: припинити діяльність Перуанської Амазонської компанії означало б не більше й не менше, як передати Колумбії величезну територію, яку вона давно прагне загарбати. Ні Леґія, ні будь-який інший правитель Перу не міг учинити такий акт самогубства. Перу просто не мало ресурсів, щоб тримати в далеких і пустельних місцевостях Путумайо військовий гарнізон, достатньо сильний для захисту національного суверенітету. Люсьен Джером додав, що, з огляду на ці причини, не випадало сумніватися: уряд Перу ніколи не вдасться до чогось ефективнішого, аніж до декларацій і вчинків, позбавлених будь-якого практичного змісту.

Саме тому Форін-Офіс вирішив, перш ніж уряд Його Величності опублікує «Звіт про становище в Путумайо» й попросить, щоб міжнародна спільнота запровадила санкції проти Перу, Роджер Кейсмент має повернутися на місце подій і на власні очі побачити, чи там, в Амазонії, здійснено якісь реформи, чи відбувається якийсь юридичний процес і чи справді має місце судове переслідування злочинців, яке започаткував доктор Карлос А. Валькарсель. Наполегливість сера Едварда Ґрея, кінець кінцем, примусила Роджера прийняти його пропозицію, сказавши подумки те, що в наступні місяці він матиме не одну нагоду повторити: «Я залишу свої кістки в цій клятій подорожі».

Він уже готувався від’їхати, коли до Лондона прибули Омаріно й Аредомі. За п’ять місяців, протягом яких вони перебували під його опікою на Барбадосі, отець Сміт навчив їх англійської мови, навчив читати, писати й одягатися по-європейському. Але Роджер побачив, що цивілізація хоч і дала хлопцям їсти, хоч вона їх не карала й не шмагала, а проте засмучувала й пригнічувала. Здавалося, вони не переставали боятися, що люди, які їх оточували, не відриваючи від них пильних поглядів, дивлячись на них згори вниз, доторкаючись до них, проводячи долонями по їхній шкірі, ніби вона здавалася їм брудною, ставлячи їм запитання, яких вони не розуміли і не знали, як на них відповідати, завдадуть їм якоїсь шкоди. Роджер повів їх до зоопарку, до Гайд-парку, де купив їм морозиво, в гості до своєї сестри Ніни, до кузини Ґертруди й на одну із зустрічей з інтелектуалами та митцями, які організовувала Аліса Стопфорд Ґрін. Усі ставилися до них лагідно, але цікавість, із якою їх роздивлялися, а надто коли просили зняти сорочки й показати шрами від шмагання на своїх спинах і сідницях, їх турбувала. Не раз Роджер бачив, що на очах у хлопців блищали сльози. Він надумав послати їх навчатися до Ірландії, де в околицях Дубліна була школа Святого Енди, якою керував Патрик Пірс, його добрий знайомий. Він написав йому листа, в якому попросив його прийняти до школи двох хлопців і розповів, звідки вони походять. Роджер читав у школі Святого Енди лекції про Африку й матеріально підтримував зусилля Патрика Пірса як у Іельській лізі та його публікаціях, так і в школі, де він ставив завдання поширювати знання стародавньої ірландської мови. Пірс, поет, письменник, войовничий католик, педагог і радикальний націоналіст, погодився прийняти до своєї школи обох хлопців, запропонувавши їм істотну знижку у платі за навчання та проживання в інтернаті. Та коли Роджер одержав відповідь від Пірса, він уже вирішив зробити те, про що Аредомі й Омаріно просили його щодня: відвезти їх назад в Амазонію. Обидва почували себе глибоко нещасними в цій Англії, де, як їм здавалося, їх перетворили на щось подібне до людської аномалії, на виставкові експонати, які дивували, розважали, зворушували, а іноді й лякали осіб, що ніколи не ставитимуться до них, як до рівні, а завжди як до екзотичних чужинців.

Багато думав Роджер Кейсмент під час своєї зворотної подорожі до Іквітоса про ту науку, яку він здобув від реальності, про парадоксальні й незбагненні властивості людської душі. Обидва хлопці хотіли втекти з амазонського пекла, де до них ставилися дуже погано й примушували працювати, як тварин, не даючи їм навіть їсти. Він доклав чимало зусиль і витратив чимало грошей зі свого скромного статку, щоб оплатити їхній проїзд до Європи й утримувати їх тут протягом півроку, думаючи, що в такий спосіб він їх рятує, дає їм шанс прилучитися до пристойного життя. А проте й тут, хоч і з інших причин, вони були так само далекі від щастя або, принаймні, від пристойного існування, як і в Путумайо. Хоч їх тут і не били й, більше того, ставилися до них лагідно, вони почували себе чужими, самотніми й розуміли, що ніколи не стануть часткою цього світу.

Десь перед тим, як Роджер вирушив до Амазонії, прислухавшись до його поради, Форін-Офіс призначив нового консула в Іквітосі: Джорджа Мічела. То був чудовий вибір. Роджер знав його ще з Конго. Мічел був чоловік наполегливий і з ентузіазмом брав участь у кампанії викриття злочинів, які чинилися за режиму Леопольда Другого. Він ставився до колоніального панування так само, як і Кейсмент. У разі потреби він не завагається кинути виклик компанії Арани. Вони багато розмовляли й домовилися про тісну співпрацю.

16 серпня 1911 року Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли із Саутгемптона на «Магдалені» в напрямку Барбадосу. Вони дісталися до острова через дванадцять днів. Як тільки корабель почав розтинати срібно-голубі води Карибського моря, Роджер відчув у своїй крові, що секс, який спав у ньому протягом останніх місяців, коли його мучили хвороби, турботи, а також важка фізична й розумова праця, почав прокидатися й наповнювати йому голову фантазіями та бажаннями. У своєму щоденнику він описав свій стан духу двома словами: «Палаю знову».

Він вийшов на острові тільки для того, щоб подякувати отцю Сміту за все, що він зробив для хлопців. Він був схвильований, дивлячись, як Омаріно й Аредомі, такі стримані в Лондоні, коли йшлося про те, щоб виразити свої почуття, тут обіймали й ляскали долонями святого отця з великою фамільярністю. Отець Сміт повів їх відвідати монастир урсулинок. На подвір'ї біля критої галереї цього тихого монастиря, де росли ріжкові дерева й фіолетові квіти бугенвілії, куди не долинав вуличний шум і де час, здавалося, зупинився, Роджер відокремився від інших і сів на лаві. Він дивився, як вервечка мурахів переносила листок, — так носії переносять ноші зі Святою Дівою в процесіях Ватикану, — й раптом пригадав: сьогодні день його народження! Сорок сім років! Він не міг сказати, що він старий. Багато чоловіків і жінок його віку перебувають у чудовій формі, фізичній та психологічній, зберегли енергію, мрії, складають плани на майбутнє. Але він почувався старим, і його охопило прикре відчуття того, що він увійшов в останню фазу свого існування. Колись із Гербертом Вордом в Африці вони фантазували, якими будуть їхні останні роки. Скульптор уявляв собі свою старість середземноморською, десь у Провансі або в Тоскані, в сільському будинку. Він матиме велику майстерню й багато котів, собак, качок і курей і щонеділі сам готуватиме поживні страви з гострими приправами, такі як bouillabaisse[8], для великої родини. Натомість Роджер тоді здригнувся й заявив: «Я не доживу до старості, я в цьому переконаний». То було передчуття. Тепер воно знову його навідало: ні, він не доживе до старості.

Отець Сміт погодився надати притулок Омаріно та Аредомі на ті вісім днів, протягом яких вони залишалися в Бриджтауні. Наступного дня після свого прибуття Роджер пішов до публічної лазні, яку навідував раніше під час свого тимчасового перебування на острові. Як і сподівався, він побачив там молодих, атлетично збудованих і струнких чоловіків, бо тут, як і в Бразилії, ніхто не соромився свого тіла. Жінки й чоловіки розвивали його й невимушено показували. Один юний хлопець, підліток років пятнадцяти-сімнадцяти, схвилював його. Він мав той блідий колір шкіри, який часто буває в мулатів, шкіри гладенької й лискучої, зелені очі, великі й зухвалі, і з-під його купальних трусів визирали безволосі й тугі стегна. Коли Роджер побачив їх, у нього пішла обертом голова. Досвід загострив у ньому ту інтуїцію, яка дозволяла йому відразу зрозуміти, через ознаки, невидимі для когось іншого — ледь помітну усмішку, блиск в очах, приязний рух руки або тіла, — чи хлопець зрозумів те, чого він від нього хотів, і чи був схильний поступитися його бажанню або принаймні обговорити його. З болем у душі він відчув, що цей хлопець, такий вродливий, був байдужісінький до тих таємних знаків, які він посилав йому очима. А втім, він усе-таки підійшов до нього. Трохи з ним поговорив. Він був сином барбадоського священика і мріяв стати бухгалтером. Навчався в торговельній академії, а через кілька днів, скориставшись вакаціями, мав намір поїхати з батьком на Ямайку. Роджер запросив його на морозиво, але хлопець відмовився.

Повернувшись до готелю у стані великого збудження, він зробив запис у своєму щоденнику вульгарною й телеграфічною мовою, яку застосовував для своїх найінтимніших епізодів: «Публічна лазня. Син священика. Дуже гарний. Прутень довгий, делікатний, збільшився у моїх руках. Я взяв його в рот. Щастя на дві хвилини». Він помастурбував і ще раз помився, ретельно намилившись, водночас намагаючись подолати смуток і відчуття самотності, які завжди переживав у такі моменти.

Наступного дня, обідаючи на терасі ресторану в порту Бриджтауна, побачив, як його проминув Антонес О’Донел. Він покликав його. То був колишній десятник Арани, начальник станції «Межиріччя», який відразу його впізнав. Протягом кількох секунд він дивився на нього з недовірою й навіть страхом. Але зрештою потиснув йому руку й прийняв запрошення сісти поруч із ним. Випив каву і склянку віскі, поки вони говорили. Признався йому, що приїзд Роджера в Путумайо став для каучукопромисловців ніби прокляттям чаклуна вітото. Щойно він звідти поїхав, як поширилася чутка, що незабаром з’являться поліція й судді з ордерами на арешт і всі начальники станцій, десятники та наглядачі каучукових плантацій матимуть проблеми із правосуддям. А що компанія Арани англійська, то їх відішлють в Англію й судитимуть там. Тому багато з цих людей, як і О’Донел, воліли покинути ту зону й податися до Бразилії, Колумбії або Еквадору. Він прибув аж сюди, бо йому пообіцяли роботу на плантації цукрової тростини, але ніде влаштуватися він не зміг. Тепер він намагається виїхати до Сполучених Штатів, де нібито можна знайти роботу на залізниці. Сидячи на цій терасі, без чобіт, пістолета та канчука за поясом, одягнений у старий комбінезон і пошарпану сорочку, він здавався лише бідолахою, що стурбований своїм майбутнім.

— Ви про це не знаєте, але ви завдячуєте мені життям, сеньйоре Кейсмент, — сказав він уже прощаючись із гіркою усмішкою на губах. — Хоч ви, звісно, мені не повірите.

— Розкажіть усе одно, — заохотив його Роджер.

— Армандо Норманд був переконаний, що коли ви виберетеся звідси живим, то всі ми, начальники каучукодобувних станцій, опинимося у в’язниці. Що ліпше буде втопити вас у річці або віддати на харч пумі чи кайману. Ви розумієте, про що я кажу. З вами могло статися те саме, що сталося з французьким дослідником Еженом Робюшоном, який почав нервувати людей, ставлячи їм надто багато запитань, і тому вони допомогли йому зникнути.

— А чому ж тоді ви мене не вбили? З вашим досвідом вам було б це зробити неважко.

— Я вказав їм на можливі наслідки, — пояснив Антонес О’Донел із певною похвальбою в голосі. — Віктор Маседо мене підтримав. Я нагадав їм, що ви англієць, а компанія дона Хуліо теж англійська, й тому судитимуть нас в Англії за англійськими законами. І що нас повісять.

— Я не англієць, а ірландець, — поправив його Роджер Кейсмент. — Можливо, усе сталося б і не так, як вам здавалося.

А проте я вам дякую. Але раджу покинути цей острів якомога скоріш, і не кажіть мені, куди ви поїдете. Я зобов’язаний повідомити про те, що вас бачив, і англійський уряд негайно видасть ордер на ваш арешт.