Розділ «АМАЗОНІЯ»

— Як звали вашого сина, шерифе? — запитав Роджер Кейсмент.

Йому здалося, що в густій темряві тюремник знову здригнувся, ніби до нього дійшло вдруге, що він не сам-один у цій камері.

— Його звали Алекс Стейсі, — сказав він нарешті. — Як мого батька. І як мене.

— Я радий це знати, — сказав Роджер Кейсмент. — Коли ти знаєш, як звуть людину, ти можеш краще уявити її собі. Ти її відчуваєш, хоч і не знаєш її. Алекс Стейсі — це ім’я звучить добре. Воно створює в уяві образ людини доброї.

— Вихованої й послужливої, — промурмотів шериф. — Трохи сором’язливої, можливо. А надто у взаєминах із жінками. Я спостерігав його ще з малого віку. З чоловіками він почував себе зручно, не знав труднощів у спілкуванні з ними. Але спілкуватися з жінками соромився. Не наважувався дивитися їм у вічі. А коли вони зверталися до нього, то починав заникуватися й белькотіти. Тому я переконаний, що Алекс помер невинним.

Шериф знову замовк і поринув у свої думки та в цілковиту нерухомість. Бідолашний хлопець! Атож, не було сумніву, що його батько правду сказав, Алекс Стейсі помер, не спізнавши жіночого тепла. Ані тепла матері, ані тепла дружини, ані тепла коханки. Він, Роджер, принаймні спізнав, хоч і на дуже короткий час, щастя спілкування з матір’ю, гарною, ніжною, делікатною. Він зітхнув. Протягом певного останнього часу він зовсім про неї не думав, чого раніше ніколи з ним не траплялося. Якщо існує потойбічний світ, якщо душі померлих спостерігають із вічності, то він був певен, що Анна Джефсон не розлучалася з ним упродовж усього цього часу, стежила за всіма його кроками, страждала й тривожилася через ті невдачі, що спіткали його в Німеччині, поділяючи його розчарування, зневіру й те жахливе відчуття помилки, — якої він припустився через свій наївний ідеалізм, свою схильність до романтичного світогляду, за яку так гостро глузував із нього Герберт Ворд, — коли він зрозумів, що надто ідеалізував кайзера та німців, повіривши в те, що ірландська справа стане для них своєю і вони перетворяться на вірних і палких союзників у його мріях про незалежність своєї країни.

Атож, він був переконаний, що мати супроводжувала його впродовж тих п’ятьох моторошних днів, коли він тяжко мучився від морської хвороби, від блювоти й запаморочень голови усередині субмарини У-19, яка перевозила його, Монтейта та Бейлі з німецького порту Геліґоланд до узбережжя ірландської провінції Керрі. Ніколи ще протягом усього свого життя він не почував себе так погано, фізично й духовно. Його шлунок не витримував ніякої їжі, три ковтки гарячої кави та кількох маленьких шматочків хліба. Капітан У-19, капітан-лейтенант Раймунд Вайсбах, умовив його прийняти ковток горілки, який, замість зняти запаморочення голови, примусив його блювати жовчю. Коли субмарина пливла на поверхні, долаючи по дванадцять миль на годину, її найбільше кидало на хвилях, і морська хвороба завдавала йому найбільшої шкоди. А коли вона поринала вглиб, її кидало менше, але швидкість знижувалася. Ні ковдри, ні теплий одяг не пом’якшували холод, який пронизував йому кістки. Ніщо не рятувало його також від жахливого відчуття клаустрофобії, яка ніби провіщала ту, яку йому доведеться пережити далі в Брикстонській в’язниці, в лондонському Тауері та в Пентонвілській тюрмі.

Безперечно, через морську хворобу й тяжкий стан протягом подорожі на У-19 він забув в одній зі своїх кишень квиток на поїзд від Берліна до німецького порту Вільгельмсґавен. Полісмени, що затримали його біля форту Мак-Кенна, знайшли того квитка, коли перевіряли його папери в комісаріаті Трейлі. Квиток на поїзд згодом буде показаний на його суді прокурором як один із доказів того, що він прибув до Ірландії з Німеччини, країни ворожої. Але ще гіршим для нього було те, що в одній із його кишень працівники Королівської ірландської поліції знайшли папірець із таємним кодом, який видало йому німецьке Адміралтейство для того, щоб у випадку нагальної потреби він міг сконтактуватися з військовим командуванням кайзера. Як могло статися, що він не знищив документ, який його так компрометував, перш ніж покинути У-19 і перебратися в човен, що поніс їх до берега? Це запитання боліло в його свідомості, як загноєна рана. Адже Роджер дуже чітко пам’ятав, що, перед тим як попрощатися з капітаном та командою субмарини У-19, за наполяганням капітана Роберта Монтейта, він і сержант Деніел Бейлі востаннє перевірили свої кишені з метою знищити будь-яку річ або документ, що могли б указувати на те, хто вони такі і звідки з'явилися. Як він міг виявити таку недбалість, що квиток на поїзд і секретний код прослизнули між його пальцями? Він пригадав, із якою втішною усмішкою прокурор продемонстрував той секретний код на процесі. Якої шкоди зазнала Німеччина, коли ця інформація потрапила до рук британської розвідки?

Причини неуважності, позначені такими тяжкими наслідками, пояснювалися, безперечно, його злощасним фізичним і психологічним станом, зруйнованим морською хворобою, занепадом його здоров’я протягом останніх місяців життя в Німеччині й насамперед тією стурбованістю та тривогою, що їх спричинили політичні події, — від краху Ірландської бригади до відомостей про те, що «Добровольці» та ІРБ вирішили організувати повстання на Святому тижні, попри те, що не передбачалася ніяка військова акція з боку німців, — які вплинули на ясність його розуму, на його психічну рівновагу, примусивши його втратити рефлекси, свою спроможність зосереджуватися і спокій своєї душі. Чи не були це перші симптоми божевілля? Таке з ним уже траплялося раніше, в Конго та в амазонській сельві перед видовищем калічення та незліченних жорстоких тортур, які терпіли аборигени від каучукопромисловців. У трьох або в чотирьох випадках він переживав відчуття, що сили його покидають, що його опановує почуття безпорадності перед масштабністю зла, яке буяло навколо нього, утворюючи таке величезне коло жорстокості й ницості, що здавалося химерою боротися з ним і намагатися подолати його. Той, хто переживає таку глибоку деморалізацію, спроможний припускатися таких тяжких помилок, яких припустився він. Ці виправдання на якусь мить полегшували йому душу; але він відразу їх відкидав, і почуття провини та каяття завдавало йому ще гірших мук.

— Я думав накласти на себе руки, — знову примусив його здригнутися голос шерифа. — Алекс був єдиною причиною, яка заохочувала мене жити. У мене більше немає родичів. Немає і друзів. Є лише знайомі. Моє життя було моїм сином. Навіщо мені перебувати на цьому світі без нього?

— Мені знайоме це почуття, шерифе, — промурмотів Роджер Кейсмент. — Але попри все, життя має і свої прекрасні сторони. Ви ще знайдете й інші стимули жити. Ви ще чоловік молодий.

— Мені сорок сім років, проте я здаюся багато старшим, — не погодився з ним тюремник. — Якщо я не вкоротив собі віку, то лише з релігійних причин. Моя віра це забороняє. Але не виключено, що я це зроблю. Якщо не зможу подолати цей смуток, це відчуття порожнечі, коли для мене вже нічого не матиме значення, то я заподію собі смерть. Людина має жити тільки тоді, коли відчуває, що життя того варте. Якщо вона цього не відчуває, то їй жити не слід.

Він говорив без драматизму, зі спокійною серйозністю. Потім знову замовк, і тиша більше не порушувалася нічим. Роджер Кейсмент став дослухатися. Йому вчулося, що звідкись іззовні долинає мелодія пісні. Яку, схоже, виконував хор. Але звуки були такими приглушеними й такими далекими, що він не зміг упізнати ані слова, ані мелодію.

Чому вожді повстання не хотіли, щоб він приїхав до Ірландії, і звернулися з проханням до німецьких властей, щоб він залишився в Берліні, наділений безглуздим титулом «посла» від націоналістичних ірландських організацій? Він читав листи, читав і перечитував фрази, які його стосувалися. Капітан Монтейт бачив причину в тому, що «Добровольці» та ІРБ знали: Роджер налаштований проти повстання, якщо водночас не відбудеться масштабної німецької акції, яка паралізувала б британську армію та Королівський військовоморський флот. Але чому вони не сказали цього йому прямо? Чому повідомили про своє рішення через представників німецької влади? Можливо, вони не довіряли йому? Вважали, що він більше не заслуговує на довіру? Можливо, повірили тим дурним і безглуздим чуткам, які умисне поширював англійський уряд про те, що він нібито є британським шпигуном. Він анітрохи не переймався тими плітками, завжди сподівався на те, що його друзі й товариші зрозуміють: ідеться про отруйні операції британської служби безпеки з метою поширити підозри та спричинити розкол у стані націоналістів. Можливо, деякі з його товаришів дозволили себе обманути цими хитрощами колонізатора. Що ж, тепер вони, думаю, вже переконалися, що Роджер Кейсмент залишився відданим борцем за справу незалежності Ірландії. Але хіба мало з тих людей, що переконалися в його вірності їхній спільній справі, розстріляні в Кілменгемській в’язниці? Яку вагу має для нього розуміння мерців?

Він почув, що тюремник підвівся на ноги й рушив до дверей камери. Його кроки були стишеними і млявими, так ніби він волочив ноги. Дійшовши до дверей, він сказав:

— Я вчинив неправильно. Порушив регламент. Нікому не дозволено розмовляти з вами, а тим більше мені, шерифові. Але я прийшов тому, що більше не міг. Якби я ні з ким не поговорив, то щось вибухнуло б у моїй голові або в моєму серці.

— Я радий, що ви прийшли, шерифе, — прошепотів Кейсмент. — У моєму становищі поговорити з ким завгодно — велика полегкість. Мене засмучує тільки те, що я не можу втішити вас у смерті вашого сина.

Тюремник пробурчав щось подібне до слів прощання. Відчинив двері камери й вийшов. Іззовні почувся скрегіт ключа, яким він їх замкнув. Темрява знову стала непроникною. Роджер перекинувся на бік, заплющив очі й спробував заснути, але він знав, що сон не прийде до нього й цієї ночі і що години, які залишаються йому до світанку, тягтимуться дуже повільно, таке собі нескінченне чекання.

Він пригадав фразу тюремника: «Я певен, що Алекс помер невинним». Бідолашний хлопець. Дожити до дев’ятнадцяти або двадцяти років, не спізнавши тієї втіхи, того лихоманкового зомління, коли завмирає все, що тебе оточує, і приходить миттєва вічність, яка триває лише доти, доки з тебе вивергається сім’я, але така інтенсивна, така глибока, що напружує до краю всі фібри твого тіла й наповнює нестерпно солодким відчуттям усі шпарини твоєї душі. Він також міг би померти невинним, якби замість того, щоб податися до Африки у свої двадцять років, залишився працювати в Ліверпулі, на пароплавній лінії «Елдер Демпстер». Його сором’язливість у стосунках із жінками була такою самою — а може, навіть гіршою, — яку переживав юнак із пласкими ступнями на ім’я Алекс Стейсі. Він пригадав, як жартували з нього його сестри в перших, а надто Ґертруда, його люба Джі, коли хотіли примусити його почервоніти. Досить було сказати йому: «Ти бачив, як дивиться на тебе Дороті?», «А ти звернув увагу на те, як Маліна завжди намагається сісти поруч тебе на пікніках?», «Тобі це подобається, кузене», «А вона теж подобається тобі?» Він губив невимушеність і починав щось белькотіти, затинатися, говорити дурниці, аж поки Джі та її подруги, помираючи зо сміху, заспокоювали його: «То був жарт, заспокойся».

А втім, від самого молодого віку він мав загострене почуття естетичного, полюбляв оцінювати красу тіл і красу облич, споглядаючи із захватом і радістю гармонійний силует, жваві й сміхотливі очі, витончений стан, досконалі м’язи хижих тварин на волі, які свідчили про їхню неусвідомлену силу. Коли до нього дійшло, що краса, яка хвилювала його більше, наповнюючи неспокоєм і тривогою, відчуттям того, що він переступає через заборонену межу, була красою не дівчат, а хлопців? У Африці. Перш ніж він ступив ногою на африканський материк, його пуританське виховання, строго традиційні й консервативні звичаї його родичів по батьківській і материнській лініях утримували в зародковому стані будь-який симптом подібного виду, відповідно до середовища, в якому навіть підозра про сексуальний потяг між особами однієї статі вважалася огидним збоченням, що засуджувалося законом і релігією як злочин і гріх, який не має ані виправдання, ані пом’якшувальних обставин. У Маґерінтемплі, провінція Антрим, у будинку дядька-діда Джона, у Ліверпулі, серед своїх дядьків і кузин, фотографія була тим єдиним, на чому дозволялося йому милуватися — лише очима й розумом — стрункими та гарними чоловічими тілами, обманюючи самого себе тим виправданням, що його потяг має суто естетичну природу.