Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

Ми підійшли до пансіону.

Ведель-Азаїси замінили традиційний весільний обід простим чаєм, який коштував їм набагато менше. Вітальня та кабінет пастора Веделя були відкриті для тлуму гостей. Лише рідкісні друзі родини мали доступ до малої особистої віталеньки пастореси; але, щоб уникнути масового вторгнення, двері між великою вітальнею і цією віталенькою замкнули, тому Арманові доводилося відповідати тим, хто запитував, як можна пройти до його матері:

— Хіба що пролізти через димар.

Людей було багато. Від задухи можна було померти. Крім кількох «членів викладацького корпусу», колег Дув’єра, це товариство було майже виключно протестантським. Навіть чутно було вельми специфічний пуританський запах. Такі самі сильні, а може, навіть задушливіші, випари поширюються на сходинах католиків або євреїв, коли вони опиняються у своєму власному середовищі й дають собі повну волю. Але католикам більше властива висока самооцінка, євреї ж, навпаки, схильні недооцінювати самих себе, що ж до протестантів, то для них це не характерно. Якщо у євреїв носи дуже довгі, то в протестантів носи завжди закладені — це очевидний факт. Що ж до цієї атмосфери, в яку я так довго був занурений, то я не помітив у ній нічого екстраординарного. Нічого такого альпійського, райського чи занадто дурного.

У глибині зали стояв стіл, обладнаний під буфет. Рашель, старша сестра Лори, і Сара, її молодша сестра, з допомогою кількох молодих дівчат на порі, їхніх подруг, пропонували чай...

Лора, як тільки мене побачила, затягла мене в кабінет свого батька, де вже зібрався весь синод. Заховавшись у віконному отворі, ми могли поговорити, не боячись, що хтось нас підслухає. На лиштві цього вікна ми колись написали з нею наші імена.

— Подивіться-но. Вони досі тут, — сказала мені вона. — Думаю, ніхто їх досі не помічав. Скільки вам було тоді років?

Над іменами ми тоді написали дату.

— Двадцять вісім.

— А мені шістнадцять. Це було десять років тому.

Момент був обраний не дуже вдалий для того, щоб ворушити ці спогади. Я намагався відвернути її від них, а вона повертала мене туди з якоюсь тривожною наполегливістю. А потім, несподівано, ніби боячись надто розчулитися, вона запитала, чи я досі пам’ятаю Струвілова?

Струвілов був вільним пансіонером, який завдавав у ту пору чимало клопоту Лориним батькам. Вважалося, що він відвідує уроки, та коли в нього запитували, які саме чи до яких іспитів той готується, той недбало відповідав:

— Які хочу, такі й відвідую.

Спочатку всі вдавали, ніби сприймають його брутальні відповіді як жарти, певно, бажаючи притупити їхню гостроту, і він сам супроводжував їх гучним сміхом; але з часом цей сміх ставав усе саркастичнішим, а його вихватки — дедалі агресивнішими, і я не міг зрозуміти, чому пастор терпів такого пансіонера, він явно робив це не з фінансових міркувань, до того ж він ставився до Струвілова з якоюсь дивною приязню, що була змішана з жалістю і, можливо, з невиразною надією, що йому вдасться переконати його: я маю на увазі, перевиховати. Так само не міг я зрозуміти, чому Струвілов і далі живе в цьому пансіоні, хоча він міг би спокійнісінько перебратися кудись-інде. Адже, на відміну від мене, він явно не мав жодних причин сентиментального характеру, які б його тут затримували. Але, можливо, він залишався тут тому, що його вочевидь тішили ці турніри з бідолашним пастором, який захищався погано, і його супротивник завжди був у виграші.

— Пам’ятаєте той день, коли він запитав у тата, чи, коли тато молиться, він зберігає піджак під сутаною?

— Чорти б його забрали! Він запитав це таким лагідним тоном, що ваш бідолашний батько не відчув у цьому запитанні жодного лукавства. То було за столом. Я дуже добре все пам’ятаю...

— І тато відповів йому цілком щиро, що сутана досить тоненька, і він боїться застудитися, якщо не вдягатиме піджака.

— І який смуток затьмарив тоді обличчя Струвілова! Він довго мовчав у відповідь на наші наполегливі розпитування, а потім нарешті заявив, що це «звичайно, не має великої ваги», але, мовляв, коли ваш батько вимахує руками, рукави піджака вистромляються з-під сутани, і це справляє погане враження на деяких вірних.

— Після цього сердешний тато проголосив цілу проповідь, притискаючи лікті до тіла й утративши весь свій дар красномовства.

А наступної неділі він прийшов із церкви, геть застуджений, тому що служив без піджака. А та дискусія про безплідну смоковницю з Євангелії та дерева, які не дають плодів... «Я — те дерево, що не дає плодів. Я спроможний лише відкидати тінь. Панотче, я накриваю вас своєю тінню».