Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

Я відразу побачив дату внизу й ось цю цитату з Євангелії, взяту в лапки:

«Той, хто зберігає вірність у малому, збереже її й у великому».

А далі я прочитав:

«Навіщо я постійно відкладаю на завтра своє рішення більш не курити? Тим більше, що я ухвалив його лиш для того, щоб не засмучувати Мелані (так звали дружину пастора). Боже мій, дай мені силу скинути з себе ярмо цього ганебного поневолення». (Сподіваюся, що я процитував точно.) Далі розповідалося про боротьбу, благання, молитви, зусилля — певно, марні, адже вони повторювалися день у день. Я перегорнув іще одну сторінку, й несподівано там уже говорилося про зовсім інше.

— Досить зворушливо, чи не так? — кинула Сара з ледь помітною гримаскою іронії, після того як я дочитав до кінця.

— Це набагато цікавіше, ніж ви гадаєте, — сказав я, водночас докоряючи собі за те, що заговорив із нею. — Уявіть собі, що лише десять днів тому я запитав у вашого батька, чи він намагався коли-небудь кинути курити. Я саме тоді дійшов висновку, що сам зайшов надто далеко у зловживанні курінням і... Одне слово, знаєте, що він мені відповів? Спочатку він сказав, що, на його думку, шкоду від куріння занадто перебільшують і він, мовляв, ніколи не відчував її на собі. А що я наполягав, то відповів нарешті: «Так, двічі або тричі я ухвалював рішення не курити протягом якогось часу. — І вам це вдавалося? — Звичайно, — відповів він таким тоном, ніби йшлося про щось цілком очевидне, — адже я так постановив». Диво та й годі! Можливо, він просто забув, як усе було, — додав я, не бажаючи більш показувати Сарі, що я запідозрив її батька в лицемірстві.

— А може, — відказала Сара, — це свідчить про те, що словом «курити» він назвав щось зовсім інше.

Невже це Сара, невже це вона так говорить? Я був ошелешений. Я подивився на неї, майже не наважуючись її зрозуміти... У цю мить Олів’є вийшов із кімнати. Він причесався, привів у порядок свій одяг і здавався набагато спокійнішим.

— Ходімо? — сказав він, безцеремонно знехтувавши присутність Сари. — Уже пізно.

Ми спустилися сходами, а коли вже вийшли на вулицю, він сказав:

— Боюся, ви неправильно мене зрозуміли. Вам могло здатися, що я закоханий у Сару. Але ні... Було б неправдою, якби я сказав, що терпіти її не можу, але я в неї не закоханий.

Я взяв Олів’є за лікоть і стиснув його, нічого не відповівши.

— Ви також не повинні судити Армана по тому, що він вам сьогодні наговорив, — провадив він. — Це своєрідна роль, яку він грає... всупереч собі. У глибині душі він зовсім інший... Мені важко вам пояснити. Він відчуває ніби потребу принижувати все, що йому найдорожче. Це лиш недавно він став таким. Мені здається, він почуває себе дуже нещасним і, щоб приховати це почуття, намагається глузувати з усього. Він дуже гордий. Батьки його зовсім не розуміють. Вони хотіли зробити з нього пастора.

Епіграф до одного з розділів «Фальшивомонетників»:

Родина... цей суспільний осередок.

Поль Бурже (у багатьох місцях)

Назва розділу: РЕЖИМ ОСЕРЕДКУ.

Безперечно, не існує такої в’язниці (інтелектуальної), з якої сильний розум не зміг би вирватися. І ніщо з того, що штовхає людину на бунт, не є категорично небезпечним — хоча бунт може зіпсувати характер (він згинає його, перевертає або здиблює, примушує вдаватися до нечестивих хитрощів); а дитина, яка не піддається впливу родини, вкладає в бунт усю незайманість своєї енергії. Але виховання, яке суперечить прагненням дитини, не тільки завдає їй прикрости, а й укріплює її. Найжалюгідніші жертви — це жертви догоджання. Яку силу характеру треба мати, щоб зненавидіти тих, хто вам догоджає! Скільки я бачив таких батьків (а матерів особливо), які знаходять собі втіху в тому, щоб відкривати й заохочувати у своїх дітях свої найдурніші вияви своєї огиди, свої найнесправедливіші прагнення, свої нерозуміння, спалахи своєї ненависти... За столом: «Облиш цей шматок. На ньому забагато жиру, ти ж бачиш. Обдери шкіру. Вона недосить зварилася...» Надворі, увечері: «Ой, кажан... Швиденько, затули голову. Він заплутається у твоєму волоссі» і таке інше. Ці люди переконані, що хрущі жалять, коники кусаються, що від доторку до земляних червів висипають прищі. Аналогічні абсурдні побоювання існують у всіх сферах людського буття — інтелектуальній, моральній тощо.

У потязі, в якому я їхав позавчора з Отейля, я почув, як молода мати лагідно нашіптує на вухо дівчинці років десяти: «Ти і я, я і ти, а на всіх інших нам наплювати».

(О, я добре знаю, що то були люди з простого народу. Але простий народ також має право на наше обурення. Чоловік тієї молодої матері, сидячи в кутку вагона, читав газету, спокійний, умиротворений і, може навіть, не рогатий.)