Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

Англійка відпустила його й закричала з удаваним гнівом:

— Ой, не вірте тому, що він каже. Це брехун!

— А я намагався донести до їхнього розуміння, — провадив Арман уже спокійнішим голосом, що за двадцять тисяч франків посагу не було жодних підстав сподіватися на щось ліпше і що Лора, будучи доброю християнкою, повинна передусім цінувати якості душі, як закликає нас наш батько-пастор. Атож, діти мої. Хоча з огляду на небезпеку перенаселення слід би приректи на целібат усіх тих, хто поступається красою тіла Адонісові... або Олів’є, якщо ми повернемося до зовсім недавніх часів.

— Який бовдур, — прошепотіла Сара. — Не слухайте його, він сам не знає, що він верзе.

— Я кажу правду.

Я ще ніколи не чув, щоб Арман отак говорив. Я вважав і досі вважаю, що він наділений вразливою і витонченою душею. Його вульгарність здалася мені цілком награною, спричиненою, по-перше, сп’янінням, а по-друге, необхідністю розвеселити англійку. Ця дівчина, якій і справді було весело, здавалася достатньо дурною, щоб утішатися такими безглуздими жартами. Що могло цікавити в цій компанії Олів’є? Я пообіцяв собі, що коли знову буду з ним насамоті, то відверто скажу йому, як мені було гидко.

— Але ви, — провадив Арман, рвучко обертаючись до мене, — ви, хто байдужий до грошей і хто має їх досить, щоб оплатити благородні почуття, чи не скажете ви нам, чому ви не захотіли одружитися з Лорою? І це при тому, що ви вочевидь кохали ЇЇ, а вона як усім відомо, також була без тями від вас.

Олів’є, який до цієї миті, здавалося, спав, розплющив очі, наші погляди зустрілися і якщо я не почервонів, то лише тому, що ніхто з чотирьох не був у стані стежити за виразом мого обличчя.

— Армане, ти нестерпний, — сказала Сара, ніби хотіла допомогти мені прийти до тями, бо я не знайшовся, що на це відповісти.

Після цього на тому самому ліжку, де вона спочатку сиділа, вона лягла поруч з Олів’є, так, що їхні обличчя доторкнулись одне до одного. Арман відразу підхопився на ноги, схопився за велику ширму, що була згорнута й притулена до стіни в ногах ліжка й, кривляючись, як клоун, розкрив її, щоб затулити парочку, а потім, із тими самими блазенськими кривляннями, нахилився до мене й сказав, але на повен голос:

— Ви, мабуть, не знали, що моя сестра — повія?

Це вже було занадто. Я підвівся й відкрив ширму, за якою Олів’є та Сара теж відразу підвелися. Волосся в неї було розкуйовджене. Олів’є пішов до туалетної кімнати й умився холодною водою.

— Ходіть-но сюди. Я вам щось покажу, — сказала Сара, взявши мене за руку.

Вона відчинила двері кімнати й вивела мене на площадинку сходів.

— Я подумала, це може зацікавити романіста. Я говорю про записник, який знайшла випадково. Це інтимний щоденник тата. Не уявляю, навіщо він його зберіг. Хто завгодно міг його прочитати. Я взяла його, щоб він не потрапив у руки Армана. Не кажіть йому про нього. Він не дуже довгий. Ви можете прочитати його за десять хвилин і повернути мені, перш ніж піти.

— Але ж Capo, — сказав я, пильно подивившись їй у вічі. — Читати чужого щоденника — це жахлива нескромність.

Вона стенула плечима.

— Якщо ви так вважаєте, ви будете дуже розчаровані. Там є лиш одне справді цікаве місце... і взагалі. Стривайтено, я вам покажу.

Вона дістала з-під корсета крихітну книжечку, якій було чотири роки, погортала її трохи, потім подала її мені розгорнутою, показавши на абзац.

— Читайте скоріш.