Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

— Погляньте, як до мене підлещуються, — сказав мені він, показуючи на величезний букет хризантем на своєму столі, який подарувала йому мати одного з учнів, давня подруга їхньої родини.

У цій кімнаті панувала така сувора атмосфера, що, здавалося, квіти тут скоро зів’януть.

— Я покинув на короткий час товариство. Я вже старий, і гамір розмов мене стомлює. Але квіти складають мені компанію. Вони розмовляють по-своєму й уміють славити Господа ліпше, ніж люди, — а може він говорив щось інше, але в такому ж дусі.

Достойний чолов’яга навіть уявити собі не міг, як він набрид своїм учням подібними балачками, які в його устах звучали так щиро, що будь-яка іронія у відповідь на них здавалася недоречною. Такі прості душі, як душа старого Азаїса, мені, безперечно, зрозуміти найважче. Якщо сам ти не спроможний мислити такими примітивними категоріями, тобі доводиться, слухаючи такі речі, розігрувати щось подібне до комедії — але що робити? Тут не випадає сперечатися, щось пояснювати, ти мусиш згідливо кивати головою та й годі. Азаїс створює навкруг себе атмосферу лицемірства, якщо ті, хто його оточує, не поділяють його наївної віри. Спочатку, коли я став бувати в цій родині, я обурювався, бачачи, як брешуть Азаїсові його онуки. Але мені довелося брати з них приклад.

Пастор Проспер Ведель надто зайнятий. Пані Ведель — це особа трохи придуркувата, завжди заглиблена у свої поетико-релігійні марення, де вона втрачає всяке відчуття реального. Тому саме дід узяв у свої руки як виховання, так і освіту молодих. Один раз на місяць, тоді, коли я тут жив, я мусив вислуховувати бурхливу проповідь, яка закінчувалася патетичними закликами:

«Віднині ми не станемо нічого приховувати. Ми вступаємо в нову еру відвертости й щирости. (Він любить уживати різні слова для того, щоб сказати одне й те саме, — давня звичка, яку він зберіг від часів свого пасторського служіння.) Ми більш не плекатимемо жодної задньої думки, ми відкинемо ті ниці помисли, що виникають десь потойбіч голови. Ми зможемо дивитись одне одному просто В обличчя, не відводячи погляду. Ви згодні? Отже, домовилися».

Після чого всі ми просувалися трохи вперед, він у своїй наївності, а діти — в брехні.

Ці промови насамперед адресувалися братові Лори, на рік молодшому, аніж вона, в якому нуртували соки юности і який прагнув кохання. (Він зайнявся якоюсь комерцією в колоніях, і я втратив його з поля зору.) Одного вечора, коли старий знову виголосив цю проповідь, я зайшов до нього в кабінет. Я намагався розтлумачити йому, що сама його прямолінійність робить неможливою для онука ту щирість, якої він від нього вимагав. Азаїс тоді майже розсердився.

— Він не повинен робити нічого такого, в чому було б соромно признатися! — вигукнув він тоном, який не допускав заперечення.

А втім, це чудова людина. Ба більше того: це взірець доброчесности, те, що називають «золотим серцем», але мислить він по-дитячому. Його глибока пошана до мене пояснюється тим, що, як йому відомо, в мене нема коханки. Він не став приховувати від мене своїх сподівань, що я одружуся з Лорою. Він сумнівається в тому, що Дув’єр — той чоловік, якого їй треба, і він повторив мені кілька разів: «Її вибір мене дивує», а потім додав: «А втім, я вірю, що то хлопець порядний... А ви як вважаєте?»

— Безперечно, — відповів йому я.

Мірою того як людська душа заглиблюється в побожність, вона втрачає відчуття, смак, потребу реальности. Це саме я помітив і у Веделя, хоч ми говорили й недовго. Сяйво віри цілком їх засліплює, і вони перестають бачити світ, який їх оточує, перестають бачити самих себе. Мої почуття ніколи не перешкоджали мені ясно бачити, що діється у світі, тому мене завжди приголомшували ті кучугури брехні, які нагромаджує перед собою людина побожна.

Я хотів поговорити з Азаїсом про Олів’є, але його цікавить передусім малий Жорж.

— Не показуйте йому, що ви знаєте те, що я вам зараз скажу, — почав він. — А втім, це тільки робить йому честь... Уявіть-но собі, що ваш юний небіж та кілька його товаришів організували щось на зразок невеличкої спілки, таку собі лігу взаємного суперництва. Вони приймають туди лише тих, кого вважають гідними такої чести і які довели свою високу порядність; це такий собі дитячий Почесний Легіон. Чи не правда, чудова ідея? Кожен із них носить у петлиці стрічечку — вона не дуже впадає в око, але я все ж таки її помітив. Я привів хлопця до свого кабінету і коли попросив його пояснити, що означає ця стрічечка, то він спочатку стривожився. Бідолаха боявся, що буде за це покараний. Потім, густо почервонівши і вкрай збентежений, він розповів мені про утворення цього невеличкого клубу. Це такі речі, ви розумієте, на які слід дивитися з усмішкою, бо інакше ми ризикуємо вразити вельми делікатні почуття... Я запитав у нього, чому він та його товариші не роблять цього відкрито, не ховаючись. Я пояснив йому, яку чудову пропаганду могли б вони організувати, скільки дитячих душ навернути на шлях істини, яку чудову роль зіграти... Але в такому віці людина прагне до таємничости... Щоб здобути його довіру, я, у свою чергу, розповів йому, що, коли я був у його віці, то й сам належав до схожої організації, члени якої дали собі дуже гарну назву — «лицарі обов’язку». Кожен із нас одержував від президента ліги нотатника, куди записував свої помилки та невдачі з абсолютною відвертістю. Він почав усміхатися, і я побачив, що моя розповідь про занотування помилок навіяла йому якусь думку; я не став допитуватися, що він надумав, але мене не здивує, якщо він запровадить такі нотатники серед своїх однодумців. Розумієте, до таких дітей треба знайти підхід. А для цього треба спочатку показати, що ти їх розумієш. Я пообіцяв, що не стану розповідати про це його батькам, але водночас попросив, щоб він сам розповів усе своїй матері, яка дуже зрадіє. Але здається, що у своєму товариському колі вони дали один одному слово нікому нічого не розповідати. Я вчинив би помилку, якби став наполягати. Але перш ніж розлучитися, ми разом помолилися Богові, просячи, щоб Він благословив їхню лігу.

Бідолашний старий Азаїс! Я переконаний, що малий напустив йому туману й у всьому цьому нема ані слова правди. Та й хіба міг би Жорж повестися в цій ситуації інакше?.. Ми ще спробуємо з’ясувати, про що тут ідеться.

Я не впізнав спочатку Лориної кімнати. Її обклеїли новими шпалерами, й атмосфера тут повністю змінилася. Сара також здалася мені невпізнанною. А я ж думав, що добре знаю її. Вона завжди була зі мною дуже відверта. Я завжди був для неї тим, кому можна все розповісти. Але минуло вже багато місяців, відтоді як я востаннє приходив до Веделів. Сара була в сукні з довгими рукавами й закритим коміром. Вона мала вигляд дорослішої, упевненішої в собі дівчини. Вона сиділа на одному з двох ліжок, біля Олів’є, який безцеремонно там розлігся й, здавалося, заснув. Звичайно ж, він був п’яний; і, звичайно ж, мені було боляче бачити його таким; але він здався мені навіть гарнішим, аніж завжди. Власне, всі четверо були більш або менш п’яні. Маленька англійка вибухала сміхом, гучним реготом, від якого в мене боліли вуха, на найдурніші жарти Армана. Цей останній, не змовкаючи, молов несосвітенну нісенітницю, збуджений, потішений цим сміхом, ніби змагаючись із ним у дурості та вульгарності. Він удавав, ніби хоче припалити сигарету від розпалених щічок своєї сестри або щік Олів’є, які палахкотіли не менше, або відсмикував пальці, ніби обпаливши їх, коли зухвалим жестом намагався притулити їхні обличчя одне до одного. Олів’є та Сара погоджувалися брати участь у цій грі, й мені було на це вкрай неприємно дивитись. Але я забігаю вперед...

Олів’є ще вдавав, ніби спить, коли Арман зненацька запитав, що я думаю про Дув’єра. Я сів у низеньке крісло, водночас розвеселений, збуджений і збентежений їхнім сп’янінням та їхньою розв’язністю. Правду кажучи, мені було приємно, що вони запросили мене прийти, хоча, здавалося б, я був геть зайвий у їхньому товаристві.

— Ці дівчата... — провадив він, коли я не знайшовся що йому сказати й обмежився тим, що люб’язно усміхнувся, аби не порушити тону.

У цю мить англійка захотіла перешкодити йому говорити й погналася за ним, щоб затулити пальцями йому рота. Він випручався з її обіймів і закричав:

— Ці дівчата обурені на саму думку про те, що Лора муситиме лягти з ним у постіль.