Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

Малий зробив обурений рух і вигукнув із грубим викликом у голосі:

— Ви що, за злодія мене маєте?

Переконаність, яка звучала в його словах, мало не примусила мене засумніватися в тому, що бачили мої очі. Я зрозумів, що далі наполягати мені не слід, бо інакше я втрачу будь-яку можливість знайти з ним порозуміння. Я дістав із кишені три монети.

— Іди купи цю книжку. Я тебе почекаю.

Через дві хвилини він уже вийшов із крамнички, гортаючи предмет свого жадання. Я взяв книжку у нього з рук. Це був старий путівник Жоанни, видання 1871 р.

— Не розумію, навіщо тобі цей путівник? — сказав я, повертаючи йому книжку. — Він надто старий, і з нього мало користі.

Хлопець заперечив, що це не так, що новіші путівники коштують надто дорого і що «для його мети» мали цього старого путівника цілком годяться. Я не збираюся повторювати тут його власні слова, бо вони втратили б свої особливості, позбавлені свого дивовижного паризького народного акценту, з якими він їх вимовляв і який подобався мені тим більше, що він будував свої фрази досить вишукано.

Я мушу дуже скоротити цей епізод. Точність має бути досягнута не деталізацією розповіді, а за допомогою уяви читача, опертої на дві-три дуже влучно підмічені характеристики. А втім, мені здається, що було б цікаво розповісти все це з погляду хлопця. Звичайно ж, його оцінка цього епізоду була б набагато цікавішою, ніж моя. Малий був водночас збентежений і потішений тією увагою, яку я йому приділив. Але тягар мого погляду дещо змістив її напрямок. Ще несформована особистість має звичку підсвідомо захищатися й ховатися за зовнішніми виявами поведінки. Ніщо так важко не піддається спостереженню, як істота, що перебуває в процесі розвитку. На неї краще дивитися ніби скоса, у профіль.

Несподівано хлопець повідомив мені, що «найбільше у світі» він цікавиться «географією». У мене виникла підозра, що поза цією любов’ю ховався інстинкт волоцюги.

— Ти хотів би туди поїхати? — запитав я.

— Ще б пак! — кинув він, знизавши плечима.

Я подумав, що він, мабуть, почуває себе не вельми щасливим у своїй родині. Я спитав, чи він живе зі своїми батьками.

— Авжеж.

— І тобі не дуже подобається з ними жити?

Він відповів заперечливо, але певности в його голосі не було. Схоже, він боявся так відразу розкрити всі свої потаємні думки.

— Чому ви мене про це запитуєте? — поцікавився він.

— Просто так, — відповів я і, торкнувшись пальцем жовтої стрічки в його петельці, спитав:

— А це що таке?

— Це стрічка. Ви ж бачите.

Мої запитання вочевидь бентежили його. Він рвучко обернувся до мене з явним виразом ворожости і кинув тоном глузливим і нахабним — я навіть припустити не міг, що він здатний на такий тон: