Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

— Скажіть-но... а ви часто отак чіпляєтеся до школярів?

Поки я збентежено намагався пробелькотіти щось подібне до відповіді, він відкрив свою школярську течку, яку тримав під пахвою, щоб покласти туди куплену книжку. Там були підручники й кілька зошитів, акуратно обгорнутих синім папером. Я взяв один із підручників у руки. То був підручник історії. На палітурці малий написав великими літерами своє прізвище та ім’я. Моє серце тьохнуло, коли я впізнав ім’я свого небожа:

(Серце Бернара також тьохнуло, коли він прочитав ці рядки, і вся ця історія стала глибоко цікавити його.)

Мені буде важко признатися у «Фальшивомонетниках», що той, хто виступить там у ролі мого персонажа, міг, підтримуючи добрі взаємини зі своєю сестрою, зовсім не знати її дітей. Я завжди дуже неохоче відступаю від правди життя. Навіть змінити колір чийогось волосся здається мені невиправданим обманом, що робить істинне менш правдоподібним. Усе пов’язане між собою, і я відчуваю, що між усіма тими фактами, які пропонує мені життя, існують такі витончені взаємозалежності, що мені завжди здається: змінивши будь-яку з них, ми внесемо зміни в усю систему. Хоча я не можу також тут не згадати про те, що мати цього хлопця доводиться мені лише зведеною сестрою, народженою в першому шлюбі мого батька, що я не зустрічався з нею, поки не померли мої батьки, що проблема спадщини внесла напругу в наші стосунки... Адже всі ці події невід’ємні від мого життя і навряд чи я зміг би вигадати якісь інші, щоб уникнути нетактовних подробиць. Мені було відомо, що моя зведена сестра має трьох дітей. Але я знав тільки найстаршого, студента медицини; та й то бачив його лише мимохідь, бо, захворівши на сухоти, він мусив урвати своє навчання й поїхав лікуватися десь на південь. Два інші ніколи не були вдома, коли я навідував Поліну; цей, який мені зустрівся, був, безперечно, найменшим із трьох. Я нічим не виявив свого здивування й, відразу покинувши малого Жоржа, після того як довідався, що він повертається додому обідати, сів у таксі й поїхав на вулицю Нотр-Дам-де-Шан, щоб випередити його. Я сподівався, що коли з’явлюся о цій годині, Поліна запросить мене обідати, і так воно й сталося. Моя книжка, один примірник якої я щойно взяв у Перена і яку збирався їй подарувати, дала привід для цього несподіваного візиту.

Це вперше я обідав у Поліни. Я даремно раніш остерігався свого зятя. Я сумніваюся в тому, що він визначний юрист, але він уміє говорити про своє ремесло не більше, ніж я про своє, коли ми зустрічаємося, отож ми ніколи надто не набридаємо один одному.

Природно, що, приїхавши до них у той день, я жодним словом не прохопився про свою недавню несподівану зустріч.

— Сподіваюся, це дасть мені нагоду познайомитися зі своїми небожами, — сказав я, коли Поліна попросила мене залишитися на обід. — Бо ви ж знаєте, що з двома я досі незнайомий.

— Олів’є, — сказала мені вона, — повернеться трохи згодом, бо в нього репетиція, ми сядемо за стіл без нього. Але я чую, що Жорж повернувся. Піду покличу його.

І підійшовши до дверей сусідньої кімнати, гукнула:

— Жорже! Іди привітайся зі своїм дядьком.

Малий підійшов і подав мені руку. Я обняв його... Я в захваті від того, як уміють прикидатися діти: він не виявив анінайменшого подиву; можна було подумати, що він мене не впізнав. Хлопець лише дуже почервонів; але мати, певно, подумала, що він зашарівся від сором’язливости. Я подумав, що він, мабуть, усе ж таки зніяковів, зустрівши чоловіка, який щойно шпигував за ним, бо він майже відразу покинув нас і повернувся до сусідньої кімнати. То була їдальня, де, як я зрозумів, діти робили свої уроки в перервах між годинами для сніданків, обідів та вечер. Але незабаром він з’явився знову, коли до вітальні увійшов його батько, й скористався тією хвилиною, коли всі рушили до їдальні, щоб підійти до мене й потиснути мою руку, так, щоб батьки цього не помітили. Я спочатку сприйняв його потиск як жест приязні, що припав мені до вподоби. Але ні, він розтулив мої пальці, якими я стиснув його руку, поклав мені в долоню невеличку цидулку, яку, мабуть, щойно написав, потім знову стулив мої пальці, натиснувши на них з усієї сили. Нема потреби казати, що я прилучився до цієї гри; я сховав цидулку до кишені, звідки я зміг дістати її лише після обіду. Ось що я там прочитав:

Якщо ви розповісте моїм батькам про ту книжку, я (він закреслив: вас зненавиджу) скажу, що ви зробили мені непристойну пропозицію.

І трохи нижче:

Я щодня виходжу зі школи о 10 год.

Учора я мусив урвати цей запис, бо прийшов X... Розмова з ним зіпсувала мені настрій.

Я багато думав про те, що мені сказав X... Він нічого не знає про моє життя, але я довго розповідав йому про майбутній сюжет «Фальшивомонетників». Його поради завжди бувають для мене цінними, бо він дивиться на речі іншим поглядом, аніж я. Він боїться, щоб я не занадто схилявся до штучности й не відмовився від справжнього сюжету на користь тієї тіні, яку цей сюжет відкидає в мій мозок. Що тривожить, власне, мене, то це небезпека відокремити себе від свого твору, дозволити своєму твору відійти від мого життя. Але про це я не можу йому сказати. Досі, як і годиться, мої вподобання, мої почуття, мій особистий досвід живили все те, що я писав; навіть у своїх найдосконаліше сконструйованих фразах я відчував биття свого серця. Але десь віднедавна урвався зв’язок між тим, що я думаю, і тим, що я відчуваю. І сьогодні в мене іноді виникає сумнів, а чи не забагато волі я даю своєму серцю, яке штовхає мою творчість у світ абстрактного й штучного. І коли я про це замислився, то несподівано зрозумів усю значущість міфу про Аполлона та Дафне: щасливий той, подумалося мені, хто може схопити в одні обійми лаври і сам об’єкт своєї любови.

Я розповідав про свою зустріч із Жоржем так довго, що мусив просто урвати цю розповідь, коли на сцену вийшов Олів’є. Власне, я хотів розповісти лише про нього, а досі говорив тільки про Жоржа. Та коли настала мить заговорити про Олів’є, я зрозумів, що причина такого уповільнення була лише в бажанні якомога віддалити цей момент. Відтоді як я побачив його, у той перший день, відтоді як він сів за стіл разом зі своєю родиною, з першого погляду, який я кинув на нього, або, точніше, з його першого погляду я відчув, що цей погляд заволодів мною і що я більше не розпоряджаюся своїм життям.

Поліна наполягає, щоб я приходив бачитися з нею частіше. Вона постійно просить, щоб я приділив трохи уваги її синам. Вона дала мені зрозуміти, що батько мало цікавиться ними. Що більше я розмовляю з нею, то чарівнішою вона мені здається. Я не розумію, як я міг так довго не зустрічатися з нею. Її діти були виховані в католицькій релігії; але вона не забула про своє перше протестантське виховання, і хоч вона й покинула оселю нашого спільного батька відразу по тому, як туди прийшла моя мати, я знаходжу чимало спільних рис між нею та собою. Вона віддала своїх синів у пансіон до батьків Лори, де мені й самому довелося довго жити. До речі пансіон Азаїса ставить собі за заслугу свою велику терпимість до питань віри (у мій час туди приймали навіть турків), хоча старий Азаїс, давній друг мого батька, який його заснував і який досі ним править, раніше був пастором.

Поліна має досить добрі вісті із санаторію, де закінчує своє лікування Венсан. Вона розповідає йому про мене, каже мені вона, у своїх листах, і хотіла б, щоб я ближче з ним познайомився, бо досі я бачив його лише мигцем. Вона покладає на старшого сина великі надії; родина ладна все віддати, аби допомогти йому добре почати кар’єру — тобто вони хочуть придбати для нього окреме помешкання, де він мав би змогу приймати клієнтів. А тим часом батьки надають йому частину невеличкого помешкання, розташованого під їхньою квартирою, де сплять Олів’є та Жорж, бо одна кімната там лишається вільною. Проблема лише в тому, чи не доведеться Венсанові, з огляду на своє здоров’я, відмовитися від інтернатури.

Правду кажучи, Венсан зовсім мене не цікавить, і якщо я багато розмовляю про нього з матір’ю, то лише для того, щоб зробити їй приємність і щоб мати змогу після цього довше поговорити про Олів’є. Що ж до Жоржа, то він ставиться до мене холодно, ледве чи й відповідає мені, коли я до нього звертаюся, і, зустрічаючись зі мною, кидає на мене вкрай підозріливі погляди. Схоже, він гнівається на мене за те, що я жодного разу не прийшов зустрітися з ним, коли він виходить зі школи, а може, гнівається на самого себе за те, що це мені запропонував.