Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

Ця антиегоїстична сила децентралізації діє так потужно, що вона витискає з мене відчуття власного «я», а отже, й відповідальности. З такою людиною не можна одружуватися. Як донести це до свідомости Лори?

26 жовтня

Я не визнаю іншого існування, крім поетичного (і я надаю цьому слову його повного значення) — починаючи з мого власного існування. Іноді мені здається, що я не існую насправді, а лише уявляю собі, що я є. У що найважче мені повірити, то це — у свою власну реальність. Я постійно відриваюся від самого себе, і мені важко зрозуміти, коли я щось роблю, що той, кого я бачу, як він щось робить, це той самий, який дивиться і дивується, і сумнівається, що можна водночас бути і тим, хто вдається до якихось дій, і тим, хто на нього дивиться.

Психологічний аналіз утратив для мене будь-який інтерес від того дня, коли я довідався, що людина переживає те, що вона переживає у своїй уяві. Звідси можна зробити висновок, що вона переживає у своїй уяві те, що вона переживає насправді... Те саме відбувається і з моїм коханням: який Бог міг би побачити різницю між тим, що я кохаю Лору, і тим, що я собі уявляю, ніби її кохаю, між тим, що я собі уявляю, ніби кохаю її менше, і тим, що я справді менше її кохаю? У царині почуттів реальне не відрізняється від уявного. І якщо досить уявляти собі, що ти кохаєш, для того, щоб кохати, то буде досить і сказати собі, що ти уявляєш, ніби кохаєш, коли ти справді кохаєш, і ти відразу станеш кохати вже трохи менше і навіть трохи віддалишся від того, кого ти кохаєш, або втратиш кілька кристаликів свого кохання. Але щоб це сказати, хіба не треба вже кохати трохи менше?

Саме спираючись на такі міркування, X, у моїй книжці, намагатиметься віддалитися від Z — а передусім, намагатиметься віддалити її від себе.

28 жовтня

«У нас вельми полюбляють говорити про раптову кристалізацію кохання. Але його повільна декристалізація, про яку ніхто ніколи не говорить, це той психологічний феномен, який цікавить мене значно більше. Я думаю, його можна спостерігати по закінченні більш або менш тривалого часу в усіх шлюбах, у основі яких лежало кохання. Цього немає підстав боятися у випадку Лори, я певен (і це дуже добре), якщо вона вийде за Фелікса Дув’єра, як це їй радять здоровий глузд, її батьки і я сам. Дув’єр — учитель і чоловік надзвичайно порядний, наділений багатьма чеснотами і дуже здібний у своїй галузі (мені подобається, що учні дуже його цінують), у якому Лора, безперечно, відкриє в повсякденному житті тим більше переваг, чим менше вона будуватиме ілюзій наперед. Я навіть радий, що коли вона говорить про нього, то не вихваляє його надміру. Дув’єр вартий більшого, аніж їй здається.

Але який це чудовий сюжет для роману: поступова і взаємна декристалізація почуттів після п’ятнадцяти-двадцяти років подружнього життя! Поки він кохає і хоче, щоб кохали його, закоханий неспроможний побачити себе таким, яким він справді є, а крім того, він не бачить і предмета свого кохання — натомість він бачить на його місці кумира, якого він прикрашає, обожнює, якого собі створює.

Отож я спробував остерегти Лору і проти себе самої, і проти мене. Я спробував переконати її, що наше кохання не зможе дати ані їй, ані мені тривалого щастя. Сподіваюся, що мені це майже вдалося».

Едуар стенув плечима, закрив щоденника, після того як прочитав ці сторінки і поклав його разом із листом до валізи. Він поклав також туди свого гаманця, спершу взявши звідти банкноту в сто франків, яких йому, безперечно, вистачить, поки він знову не забере свою валізу, яку мав намір залишити в камері схову, коли приїде. Лихо було лише в тому, що вона не замикалася на ключ, його валіза; принаймні він не мав більше ключа, щоб її замкнути. Він завжди губив ключі від своїх валіз. На щастя, службовці камери схову надто заклопотані протягом дня та й на самоті не бувають ніколи. Він забере цю валізу близько четвертої, віднесе її до себе, потім піде втішати та рятувати Лору. Він спробує повести її обідати.

Едуар трохи задрімав, і його думки підсвідомо набули іншого напрямку. Він запитав себе, чи міг би він угадати, лише прочитавши листа від Лори, що вона має чорне волосся? Він став переконувати себе, що романісти, подаючи надто детальний опис своїх персонажів, радше гальмують уяву, аніж її розбуджують і що вони повинні були б дозволити, щоб кожен читач уявляв собі персонажів роману такими, як йому до вподоби. Він думав про роман, який скоро напише, роман, який буде несхожим на жоден із написаних ним раніше. Він засумнівався в тому, що «Фальшивомонетники» — добра назва. Мабуть, даремно він її оголосив. Абсурдний цей звичай наперед оголошувати назву свого твору, щоб звабити читачів. Нікого це не зваблює, а автора зв’язує... Він засумнівався і в тому, чи достатньо добрий сюжет він придумав. Він думав про це безперервно й уже давно, проте досі не написав жодного рядка і тільки вряди-годи заносив до записника свої нотатки та роздуми.

Він дістав із валізи цього записника, а з кишені — авторучку й написав:

«Звільнити роман від усіх елементів, які конкретно не належать до роману. Як ото фотографія колись звільнила малярство від турботи про зображення всіляких дрібних деталей, так і фонограф, безперечно, очистить роман від вставлених діалогів, якими реаліст іноді так любить похвалитися. Зовнішні події, нещасливі випадки, психічні травми належать кінематографу. Треба, щоб роман їх йому залишив. Навіть опис персонажів, як мені здається, по суті не належить цьому жанрові. Атож, на мою думку, чистий роман (а в мистецтві, як і всюди, для мене важить насамперед чистота) не повинен приділяти цьому увагу. Як, зрештою, і драма. І хай не закидають драматургові, що він не описує своїх персонажів, бо глядач хоче бачити їх на сцені живими; адже скільки разів ми почували себе невдоволеними в театрі, дивлячись на актора, що так погано зображував дійову особу, яку, без нього, ми уявляли собі так добре. Так само й романіст, як правило, не досить довіряє уяві читача».

Яка станція щойно, як вітер, промчала повз вікна вагона? Аньєр. Едуар поклав записника до валізи. Та, певно, згадка про Пасавана не давала йому спокою. Він знову дістав записника й занотував туди ще:

«Для Пасавана твір мистецтва не так мета, як засіб. Художні принципи, які він стверджує, здіймають стільки галасу лиш тому, що вони неглибокі. Ними не керує жодна потаємна вимога темпераменту. Вони відповідають поглядам, які нав’язує нам епоха. Їхнє гасло — своєчасність.

«Нерухомий шлагбаум». Якраз те, що спочатку здавалося найновітнішим, старіє дуже швидко. Всяке догоджання ницому смаку, всяке позерство — це перша ознака нової зморшки. Але саме цим Пасаван подобається молоді. Йому байдуже до майбутнього. Він звертається до генерації людей сьогоднішнього дня (що, звичайно ж, краще, аніж звертатися до покоління вчорашнього) та оскільки він звертається лиш до неї, то все, що він написав, імовірно відійде з нею. Він це знає й не сподівається на виживання. І саме це примушує його захищатися з такою несамовитістю і не тільки тоді, коли на нього нападають, а й тоді, коли критики виявляють звичайну стриманість в оцінці його творів. Якби він відчував, що його твори житимуть довго, він би вірив, що вони самі зуміють себе захистити й не намагався б знову й знову знаходити для них виправдання. Та що там я кажу? Він би навіть радів, що його творчість не розуміють, що її оцінюють несправедливо. Адже тим більше ниток довелося б розплутувати критикам завтрашнього дня».

Він подивився на свого годинника. Тридцять п’ять хвилин на дванадцяту. Потяг, мабуть, уже прибув. А що як раптом станеться неможливе, й Олів’є зустріне його на пероні? Він на це абсолютно не сподівався. Мало ймовірно, що Олів’є взагалі довідається про листа, в якому він повідомляв його батькам про свій приїзд і де ніби мимохідь, недбало й неуважно він назвав день і годину, мабуть, у надії, що доля може влаштувати йому приємний сюрприз.

Потяг зупинився. Швидше покликати носія! А втім, не варто, валіза в нього не дуже важка, а камера схову не так далеко... Якщо й справді Олів’є його зустрічає, то чи впізнають вони один одного в натовпі? Вони бачилися так мало! Та й хлопець, мабуть, змінився!.. О небо! Невже це він?

IX

Нам би не довелося жалкувати про те, що сталося потім, якби радість, що її відчули Едуар та Олів’є, знайшла більш очевидний вияв. Але дивна неспроможність читати в душі та в серці іншого була властива обом і обох мовби паралізувала. Тож кожен подумав, що схвильований тільки він і, відчуваючи лише власну радість, був навіть трохи збентежений тим, що відчуває її так гостро, тому доклав усіх зусиль, щоб вона не видалася другому надмірною.