Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

Але він подумав також про те, що надмірна поквапність тільки все зіпсує. Якщо клієнт прийде забрати свою валізу відразу по тому, як її здав, це може здатися дивним. Заглянувши в книгу записів, службовець камери схову може запитати себе, чому це багаж, зданий лише за кілька хвилин до полудня, забирають відразу пополудні. А що як якийсь надто доскіпливий перехожий помітив, як він підняв квитанцію?.. Бернар вирішив дійти аж до площі Конкорд, неквапною ходою. Приблизно стільки часу треба людині для того, щоб пообідати. Це ж так часто роблять, хіба ні, здають валізу до камери схову, щоб пообідати, а пообідавши, відразу її забирають? Ці міркування розвіяли побоювання Бернара. Проходячи повз терасу ресторану, він безцеремонно взяв зі столу зубну копирсалку (вони лежали там у невеличких пакетиках) і вирішив, що гризтиме її, стоячи перед камерою схову, щоб справити враження людини, яка щойно добре пообідала. Зрештою, він має цілком пристойний вигляд, на ньому добре пошитий костюм, у нього добрі манери, приязна усмішка й щирий погляд і вся його зовнішність та поведінка незаперечно свідчать, що це людина, яка виросла в достатку і, маючи все, не має потреби зазіхати на щось чуже. Але все це може пом’ятися, якщо людині доводиться спати на лаві.

Він потрапив у непередбачену ситуацію, коли службовець сказав, що він повинен заплатити десять сантимів за зберігання. У нього не було більше жодного су. Що робити? Валіза вже стояла поруч, на прилавку. Найменша невпевненість могла розбудити підозру. А що може бути підозріливішого, аніж відсутність грошей? Але диявол не допустив до того, щоб він зазнав невдачі. Він уклав у знервовані пальці Бернара, які нишпорили по кишенях, нібито шукаючи гроші, монетку в десять су, забуту невідомо коли в кишені його камізельки. Бернар простяг її службовцеві. Він нічим не зрадив свою стурбованість. Він узяв валізу й простим і чесним порухом поклав до кишені решту, яку йому повернули. Ох! Йому стало жарко. Куди він піде? Ноги йому підгиналися, а валіза здалася дуже важкою. Що він із нею робитиме?.. Бернар раптом згадав, що не має від неї ключа. Ні, ні, ні! Він не стане ламати замок, адже він не злодій, нехай йому чорт!.. Якби він знав принаймні, що там усередині. Він обливався потом. Відтак зупинився на мить і поставив свою ношу на хідник. Звичайно ж, він її поверне, цю валізу, але спершу хотів би поглянути на її вміст. Хлопець навмання натне на замок. І, о чудо, вона відкрилася, й Бернар побачив дорогоцінний гаман, із якого виглядали банкноти. Бернар схопив гамана й відразу закрив валізу.

А зараз, коли в нього з’явилися гроші, швидше в готель! Він знає тут один, зовсім близько, на вулиці Амстердам. Він помирав від голоду. Але перш ніж сісти за стіл, він хотів залишити валізу в надійному місці. Службовець готелю поніс її вгору сходами. Бернар рушив за ним. Три поверхи; коридор; двері, які він замкнув на ключ, щоб залишити свій скарб у безпеці. Після цього він спустився сходами вниз.

Сидячи перед своїм біфштексом, Бернар не наважився дістати гамана з кишені (чи можна бути певним, що за ним ніхто не спостерігає?), але його ліва рука любовно обмацувала його в цій внутрішній кишені.

«Я повинен пояснити Едуарові, що я не злодій, — твердив собі він, — ось у чім проблема. Що він за людина, цей Едуар? Можливо, валіза щось розкаже мені про нього. Він чоловік привабливий, це очевидно. Але існує безліч привабливих суб’єктів, які дуже погано розуміють жарти. Якщо він подумає, що його валізу вкрадено, він, звичайно ж, зрадіє, коли знову її побачить. Едуар буде мені вдячний, коли я йому її принесу, якщо він не грубіян і нечема. Я зумію зацікавити його собою. Треба скоренько з’їсти десерт і піднятися в номер та вивчити ситуацію. Зараз попрошу рахунок і неодмінно залишу добрі чайові офіціантові.

Незабаром він уже знову був у своєму номері.

«А зараз огляньмо валізу... Костюм на зміну. Костюм добрий, але на мене трохи завеликий, звичайно ж. Тканина підібрана з добрим смаком. Трохи білизни, речі туалету. Я не дуже впевнений, що коли-небудь усе це йому поверну. Але мене набагато більше цікавлять папери, які я тут знайду, і це доводить, що я не злодій. Прочитаймо спочатку ось ці».

Це був той самий зошит, у якого Едуар поклав сумного листа від Лори. Ми вже знайомі з його першими сторінками. А ось що було на наступних:

XI

1 листопада

«Два тижні тому... — даремно я не відзначив цього відразу. І річ не в тім, що мені бракувало часу, але моє серце тоді було ще повне Лорою — або, якщо висловитися точніше, я не хотів викидати її зі своїх думок. До того ж я не хочу заносити до цього щоденника нічого епізодичного, випадкового, а мені тоді ще не здавалося, що те, що я збираюся розповісти, може мати своє продовження або, як то кажуть, призвести до певних наслідків. Принаймні я відмовлявся це визнати і доказом цьому, певною мірою, є той факт, що я не став говорити про це у своєму щоденнику. Але тепер я виразно розумію, хоч би як намагався позбутись цього відчуття, що образ Олів’є заполонив сьогодні мої думки, що він спрямовує їхній плин і що, не беручи його до уваги, я не зміг би ні добре пояснити свій стан, ані добре себе зрозуміти.

Того ранку я повертався від Перена, куди ходив із приводу перевидання моєї давньої книжки — подивитись, як працює друкарський верстат. Погода була дуже гарна, і я прогулювався по набережній, чекаючи, коли настане час обіду.

Перш ніж підійти до Ваньє, я зупинився біля розкладки букіністичних книжок. Але мене книжки цікавили значно менше, аніж якогось юного школяра, віком років тринадцяти, який нишпорив на полицях, що були просто неба, під незворушним поглядом продавця, який сидів на солом’яному стільці біля входу до крамнички. Я вдавав, ніби роздивляюся полиці, але кутиком ока спостерігав і за хлопцем. Він був у пальті, стертому до ниток, з-під коротких рукавів якого виглядали рукави піджака. Одна з бічних кишень була з одного боку напіввідірвана, й не випадало сумніватися, що вона порожня. Я подумав, що це пальто, певно, вже послужило кільком братам і що ці брати, мабуть, мали звичай напихати собі кишені безліччю всіляких речей. Я подумав також, що їхня мати була надто недбалою або надто заклопотаною, інакше вона пришила б цю кишеню. Але в цю мить малий напівобернувся, і я побачив, що друга кишеня в нього полагоджена, пришита грубою чорною ниткою. І тут-таки почув благальний материнський голос. «Не запихай собі в кишеню дві книжки відразу, ти розірвеш пальто. Адже кишеня в тебе досі відірвана. Я ж казала тобі, що більш не стану її пришивати. Поглянь-но, на кого ти схожий!..» Колись те саме казала мені й моя бідолашна мати, і я так само пускав її слова повз вуха. Крізь незастебнуте пальто видно було піджак, і мою увагу привернула якась стрічечка, схожа на орденську, що звисала з його петлиці. Я відзначаю все це завдяки звичці все помічати і передусім тому, що мені доситьтаки нудно все помічати.

Несподівано продавця покликали всередину крамнички; він залишався там лише якусь мить і відразу повернувся на свій стілець. Але цієї миті вистачило, щоб хлопець устиг засунути в кишеню пальта книжку, яку тримав у руці. Після цього знову став нишпорити на полицях, мов нічого й не сталося. Але він був не зовсім спокійний. Він підняв голову, помітив мій погляд і зрозумів, що я все бачив. Принаймні подумав, що я міг побачити, як він запхав до кишені ту книжку. Проте він не мав цілковитої певности. Але у своєму сумніві втратив рівновагу, почервонів і вдався до невеличкої витівки, якою намагався показати свою цілковиту невимушеність, але яка свідчила про крайню збентеженість. Я не відривав від нього погляду. Він дістав із кишені вкрадену книжку; потім знову її туди запхав; відійшов на кілька кроків, дістав із внутрішньої кишені піджачка поганенького потертого гаманця і вдав ніби шукає гроші, що їх, як він добре знав, там не було. Потім скорчив вельми промовисту гримасу, таку собі театральну міну, що призначалася вочевидь мені й хотіла сказати: «Пхе! Та в мене ж нічого нема», з невеличким відтінком на додачу: «Дивно, а я ж сподівався, що якісь гроші маю», усе це в нього вийшло трохи перебільшеним, трохи грубуватим, як у актора, котрий боїться, що публіка не зрозуміє його гри. Потім нарешті — я майже певен, що він зробив це під тиском мого погляду — хлопець знову підійшов до розкладки, дістав книжку з кишені й різким рухом поставив її на полицю, туди, де вона раніше стояла. Це було зроблено так природно, що продавець нічого не помітив. Після цього хлопець знову підняв голову, сподіваючись, що тепер йому дадуть спокій. Але ні, мій погляд невідривно стежив за ним, як око Каїна, тільки й того, що мій погляд був усміхненим. Я хотів поговорити з ним і чекав, коли він відійде від розкладки, щоб підійти до нього; але він не зворухнувся з місця, й далі стоячи перед книжками, і я зрозумів, що він звідти не відійде, поки я отак дивитимуся на нього. Потім, як це робиться у грі в «куточки», щоб виманити уявну дичину з її схованки, я відійшов на кілька кроків, удавши, ніби вже надивився досить. Він відійшов від книжок, але зникнути в натовпі не встиг, бо я вже був поруч.

— Що то була за книжка? — запитав я його напрямки, проте намагаючись, щоб тон мого голосу та вираз мого обличчя були якомога приязнішими.

Він подивився мені у вічі, і я побачив, що його острах минув. Він не був вродливий, але погляд мав дуже виразний! Я побачив, як у ньому заворушилися всілякі почуття, ніби трави на дні струмка.

— То був путівник по Алжиру. Але він коштує надто дорого. Я не такий багатий, щоб його купити.

— І скільки ж він коштує?

— Два франки п’ятдесят сантимів.

— Але ж, якби ти не помітив, що я на тебе дивлюся, ти запхав би цю книжку собі до кишені, чи не так?