Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

— Та майже ніколи. Я просто повинен передати йому запрошення на сьогоднішній вечір.

— Від Робера... О, I see...[1] — сказала вона, дивно посміхнувшись. — Про нього нам теж слід би поговорити... Тоді, біжи скоріш. Але повертайся о шостій, бо о сьомій його авто відвезе нас вечеряти до Венсенського лісу.

Ідучи, Венсан поринув у роздуми. У нього виникло відчуття, що здійснення бажань може спричинитися до розпачу, який супроводжує радість і немов ховається за нею.

VIII

Треба або кохати жінок або пізнавати їх. Середини не існує.

Шамфор

У вагоні швидкого паризького потяга Едуар читав книжку Пасавана «Нерухомий шлагбаум». Вона щойно вийшла друком, і він купив її на вокзалі в Дьєпі. Звичайно ж, ця книжка чекала на нього в Парижі; але Едуарові не терпілося познайомитися з нею. Про неї скрізь говорили. Ще ніколи жодна з його книжок не вдостоїлася чести продаватись у вокзальних кіосках. Йому розповідали, що треба зробити для того, аби її туди помістити, але він особливо цього й не прагнув. Едуар не раз казав собі, що йому байдужісінько до того, чи продаватимуться його книжки у вокзальних кіосках, але йому довелося повторити собі це ще раз, коли він побачив книжку Пасавана. Усе, що робив Пасаван і що творилося навколо Пасавана, псувало йому настрій: наприклад ті статті, в яких його книжку підносили до небес. І мов навмисне, в кожній із трьох газет, які він купив, щойно зійшовши з пароплава, була стаття про «Нерухомий шлагбаум». У четвертій був опублікований лист Пасавана, протест проти статті, трохи менш похвальної, ніж інші, раніше надрукованої в цій газеті. У тому листі Пасаван захищав свою книжку й пояснював її. Цей лист роздратував Едуара ще дужче, ніж статті. Пасаван нібито прагнув просвітити опінію; насправді ж він дуже вправно схиляв її на свій бік. Досі про жодну з Едуарових книжок не писали стільки статей. Едуар також ніколи не докладав жодних зусиль для того, щоб здобути прихильність критиків. Якщо вони зустрічали чергову його публікацію холодно, йому було до того байдужісінько. Але читаючи статті про книжку свого суперника, він мусив знову повторити собі, що йому до всього цього байдужісінько.

І не те, щоб він ненавидів Пасавана. Він зустрічався з ним кілька разів, і той здався йому чарівним. Та й сам Пасаван завжди ставився до Едуара з великою приязню. Але книжки Пасавана не подобались Едуарові. Пасаван у літературі здавався йому радше ремісником, ніж митцем. Та годі думати про нього...

Едуар дістав із кишені піджака лист від Лори, той самий, який він перечитував на палубі корабля. Він перечитав його ще раз:

«Мій друже,

Коли я бачила вас востаннє — то було, як ви, певно, пам’ятаєте, в парку Сент-Джеймс 2 квітня напередодні мого від’їзду на південь — ви попросили мене пообіцяти, що я відразу напишу вам, якщо потраплю в скрутне становище. Я дотримую своєї обіцянки. До кого ще, крім вас, могла б я звернутися? Адже я змушена насамперед приховати своє лихо від тих, хто мені найближчий і хто справді міг би допомогти. Мій друже, я справді потрапила в дуже прикру ситуацію. Можливо, одного дня я розповім вам, яким було моє життя, після того як я покинула Фелікса. Він провів мене до самого По, а потім повернувся до Кембриджа, куди його кликали лекції. І зі мною, на жаль, сталася лиха пригода, коли я залишилася там сама-одна, наодинці із собою, зі своєю хворобою, з весною... Чи наважуся я признатися вам у тому, чого не можу сказати Феліксові? Настав той час, коли я мала б повернутися до нього. Леле, я вже не гідна зустрітися з ним. Листи, які я надсилаю йому останнім часом, брехливі, а в тих, які я одержую від нього, я знаходжу лише радість від того, що я добре себе почуваю. І чому я не залишилася хворою? Чому я там не померла?.. Мій друже, я повинна дивитися у вічі очевидному: я вагітна, й дитина, яку я чекаю, це не його дитина. Я не бачилася з Феліксом уже понад три місяці. Хай там як, а я не зможу сказати йому неправду. Я не смію повернутися до нього. Я не хочу повертатися до нього. Він надто добрий. Не сумніваюся, що він би мене простив, а я цього не заслуговую, я не хочу, щоб він мене прощав. Я не наважуюся повернутися до батьків, які думають, що я досі в По. Якщо мій батько про все довідається або здогадається, він спроможний мене проклясти. Він мене прожене. Як я зможу постати перед його доброчесністю, його відразою до зла, до брехні, до всього нечистого? Я боюся також укинути в розпач свою матір, свою сестру. Що ж до того, хто... Але я не хочу його звинувачувати, коли він пообіцяв, що мені допоможе, він був у спромозі зробити це. Але щоб мати більшу змогу допомогти мені, він, на своє лихо, почав грати й програв ту суму, яку мав витратити на мене, на мої пологи. Він усе втратив. Я спершу думала поїхати з ним, байдуже куди, жити з ним, принаймні протягом якогось часу, бо не хотіла ані бути йому тягарем, ані жити його коштом. Я воліла б знайти спосіб самій заробляти собі на життя. Але я не зможу зробити це відразу. Я бачу, йому тяжко мене покинути й він страждає, але він не може зробити інакше, тому я не звинувачую його, але він мене все одно покине. Я живу тут без грошей, живу в кредит у невеличкому готелі. Але це не може тривати довго. Я вже не знаю, як мені бути. На жаль, дороги, якими йти так приємно, можуть привести лише в безодню. Я пишу вам на лондонську адресу, яку ви мені дали, та коли цей лист до вас дійде? А я ж так хотіла стати матір’ю! І ось тепер я плачу з ранку до вечора. Порадьте мені що-небудь, я покладаю якісь надії лише на вас. Порятуйте мене, якщо зможете, а якщо ні... За інших обставин я, можливо, знайшла б у собі більше мужности, але ж тепер не тільки я помираю. Якщо ви не приїдете, якщо ви напишете: «Я не зможу зробити для вас нічого», я не кину вам жодного докору. Сказавши вам «прощай», я спробую не надто жалкувати за життям, але я думаю, що ви ніколи добре не усвідомлювали, що ваші дружні почуття до мене були тим найкращим, що я спізнала у своєму житті, ніколи добре не розуміли, що мої так звані дружні почуття до вас мають іншу назву в моєму серці.

Лора Фелікс Дув’є

P.S. Перш ніж укинути цього листа до поштової скриньки, я хочу побачитися з ним востаннє. Я піду сьогодні ввечері до нього й дочекаюся, коли він прийде. Якщо ви одержите цього листа, то... то...й справді... о, я вже не знаю, що я пишу».

Едуар одержав цього листа того самого ранку, коли від’їхав. Тобто він вирішив їхати негайно, як тільки його прочитав. Зрештою, він і так не збирався надто затягувати своє перебування в Англії. Цим я аж ніяк не хочу натякнути, що він не повернувся б у Париж, якби йшлося тільки про порятунок Лори. Я просто хочу сказати, що він був радий повернутися. У ці останні дні, що їх він прожив у Англії, він не знав ніякої радости. Найперше, що він зробить у Парижі, це піде до якогось закладу сумнівної слави. А що він не хотів понести туди з собою якісь особисті папери, то зняв із полиці купе свою валізу, відкрив її й поклав туди лист від Лори.

Але він поклав його не між піджаком та сорочками; з-під свого одягу він дістав зошит, оправлений у тверді палітурки й наполовину списаний його почерком. Знайшов у тому зошиті, на самому початку кілька сторінок, заповнених торік, перечитав їх і вклав Лориного листа між ними.

18 жовтня

«Лора, мабуть, і гадки не має про свою могутність. Що ж до мене, то я спроможний проникнути в таємницю свого серця і добре знаю, що досі я не написав жодного рядка, який би вона непрямо не надихнула. Коли вона поруч, я маю відчуття, що це ще дитина і всю свою красномовність я завдячую своєму постійному бажанню чогось її навчити, в чомусь переконати, звабити її. Я неспроможний ані щось бачити, ані щось чути без того, щоб не запитати себе: а що скаже про це вона? Я забуваю про власні емоції і знаю лиш те, що почуває вона. Мені навіть здається, що якби її не було поруч і вона чітко мене не окреслювала, то контури моєї власної особистости були б геть розмитими; я можу зібрати себе докупи й визначити лише навкруг неї. Яка ілюзія вселяла мені досі переконаність, що я створив її за своїм образом і подобою? Тоді як, навпаки, це я сформував себе за її подобою. І я досі цього не помічав! Або радше сталося так: завдяки дивному перехрещенню сил любови наші дві істоти деформувалися під впливом одна одної. Мимоволі, несвідомо кожне з двох створінь, які люблять одне одного, формує себе за образом того кумира, якого воно бачить у серці другого... Хто любить по-справжньому, той зрікається щирости.

Ось так вона мене сформувала й змінила. Її думка повсюди супроводжувала мою. Я захоплювався її смаком, її цікавістю, її культурою і не розумів, що лише з любови до мене вона так палко цікавилася всім тим, що захоплювало мене. Бо сама вона не вміла нічого відкрити. Кожне з її захоплень, тепер я це розумію, було для неї лише тим ліжком, де могла спочити її думка, пригорнувшись до моєї думки; жодне з них не відповідало глибинним вимогам її природи. «Я наряджала себе й прикрашала тільки для тебе», — могла б сказати вона. А я, звичайно, хотів би, щоб роблячи це, вона підкорялася лиш собі, якійсь своїй інтимній особистій потребі. Адже з усього того, що вона брала собі задля мене, не залишиться нічого, не залишиться навіть жалю, навіть відчуття втрати. Настане день, коли повернеться її справжнє єство, коли час познімає з неї всю позичену одіж; а хто буде закоханий лише в ці прикраси, той пригортатиме до серця тільки порожнє вбрання, лише спогад... лише жалобу та розпач.

О, скількома чеснотами, скількома досконалостями я її прикрасив!

Як дратує мене, коли хтось згадує при мені про щирість! Щирість! Коли я про неї говорю, то думаю тільки про щирість у стосунку до неї. Коли ж я повертаюся до самого себе, я просто перестаю розуміти, що означає це слово. Я завжди той, ким собі здаюся — а моє уявлення про себе безперервно змінюється і то настільки, що часто моє вранішнє єство не впізнало б мого єства вечірнього, якби сам я не був поруч, щоб наблизити їх одне до одного. Ніщо так не відрізняється від мене, як я сам. Лише в самоті іноді виходить на поверхню мій субстрат, і я досягаю певної внутрішньої безперервности; але в таких випадках мені здається, що моє життя уповільнюється, зупиняється і що я, по суті, перестаю існувати. Моє серце б’ється лише задля симпатії; я живу лише життям, яке належить комусь іншому; тобто я міг би сказати, що живу ніби за чиїмось дорученням і ніколи не живу життям інтенсивнішим, аніж тоді, коли виходжу за межі самого себе, аби стати кимось іншим, байдуже ким.