Розділ «Частина перша»

Два роки тому мілорд маршал хотів записати мене до свого заповіту. Я з усієї сили постав проти цього. Я пояснив йому, що нізащо в світі не хотів би значитися в чиємусь заповіті, а надто в його. Він погодився. Тепер він хоче призначити мені довічну пенсію, і я погоджуюся. Скажуть, що вбачаю вигідним для себе таку зміну, і це можливо. Але, мій добродійнику і панотче! Якщо я, на жаль, переживу вас, то знаю, що, втрачаючи вас, я повинен утратити все й нічого не зможу отримати.

Ось, на мою думку, гарна філософія, що єдина цілком підходить до людського серця. З кожним днем я все більше переймаюся її глибокою міцністю й на різні лади перевертаю її в усіх своїх останніх творах; але легковажна публіка не зуміла помітити її. Якщо після закінчення цієї праці я проживу ще, щоб узятися до іншої, то я думаю навести в кінці «Еміля» такий чарівний і вражаючий приклад цього самого правила, що читачеві мимоволі доведеться звернути на нього увагу. Але досить мудрувань для мандрівника, час знову рушати в дорогу.

Вона виявилася приємнішою, ніж я сподівався, а мій супутник – не таким грубим, яким здався мені спочатку. Це був чоловік середнього віку, із сивіючим чорним волоссям, зібраним у косичку, богатирського вигляду, з гучним голосом, досить веселий, чудовий ходок і ще кращий їдок. Він легко брався за будь-яке ремесло, не знаючи при цьому жодного. Здається, він збирався відкрити в Ансі якусь фабрику. Пані де Варенс захопилася його проектом, і тепер він ішов у Турин, щоб добитися згоди міністра. Постійно обертаючись серед священиків і пропонуючи себе в їх розпорядження, мій супутник перейняв у них талант до інтриг і особливий церковний жаргон, яким без кінця й користувався, вдаючи із себе великого проповідника. Він знав навіть один уривок латиною з Біблії і повторював його тисячу разів на день, тож здавалося, ніби він знає їх тисячу. До того ж він рідко залишався без грошей, коли знав про гроші в чужих гаманцях, був радше спритником, ніж шахраєм, і, розмовляючи вульгарним тоном жалюгідного проповідника, був схожий на Петра Пустельника, що з мечем на поясі проповідує хрестовий похід.

Його дружина, пані Сабран, була досить доброю жінкою, яка набагато тихіше поводилася вдень, ніж уночі. А що я завжди спав у одній кімнаті з ними, її галасливе безсоння часто турбувало мене, і турбувало б ще частіше, якби я розумів його причину. Але я ні про що й гадки не мав, являючи щодо цього зразкову дурість, що дозволяла клопотатися про мою освіту самій природі.

Отже, я весело йшов у товаристві свого святобливого провідника та його жвавої жіночки. Ніщо не бентежило моєї подорожі: тіло і душа були в найщасливішому настрої за все моє життя. Молодий, сильний, здоровий, безтурботний, певний у собі та інших, я переживав ту коротку, але дорогоцінну мить життя, коли його експансивна повнота так розширює наше єство всіма відчуттями і прикрашає в наших очах всю природу чарівністю нашого існування. У моєї приємної тривоги була мета, що робила її менш блукаючою і зупиняла мою уяву. Я дивився на себе як на продукт, на учня, друга, майже коханця пані де Варенс. Її приємні розмови, всі її дрібні ласки, ніжний інтерес, який вона, здавалося, виявляла до мене, її чарівні погляди, що здавалися мені сповненими кохання, бо самі вселяли мені його, – все це живило на ходу мої думки і спонукало мене до чудових мрій. Ані боязнь, ані сумнів у моїй долі не бентежили цих мріянь. Послати мене у Турин означало, на мою думку, зобов’язатися дістати мені кошти для життя, пристойно помістити мене. Я не піклувався про самого себе, інші взяли на себе цей клопіт. Таким чином я легко йшов уперед, позбавлений цієї ноші; молоді бажання, чарівниця-надія, блискучі плани наповнювали мою душу. Все, що я зустрічав, здавалось мені запорукою близького щастя. У будинках я уявляв сільські святкування, на луках – надзвичайно веселі ігри, уздовж річок – купання, прогулянки на човні, вудіння риби, на деревах – чудові плоди, а під їх тінню – солодкі побачення, на горах – чашки молока і вершків, чарівне безклопіття, мир, простоту, приємність іти, куди очі дивляться. Ніщо не проходило повз мою увагу, не викликаючи в серці якоїсь веселої картини. Велич, різноманітність, справжня краса видовища робили цю картину гідною розуму. Навіть марнославство домішувало сюди своє вістря. Таким молодим прошкувати Італією, побачити вже стільки країн, іти горами за Ганнібалом здавалося мені славою, неприступною для мого віку. До всього цього додайте часті, приємні зупинки, добрячий апетит і можливість задовольняти його; справді, мені не слід було соромитися, і в порівнянні з обідом Сабрана мій здавався мізерністю.

За все своє життя я не згадаю проміжку часу, такого вільного від турбот і прикрощів, як ті сім-вісім днів наших мандрів. Нам доводилося розміряти свій крок до кроку пані Сабран, і подорож обернулася не чим іншим, як довгою прогулянкою. Цей спогад залишив у мені щиру прихильність до всього, що до нього стосувалося, особливо до гір і до піших переходів. Я подорожував пішки лише в свої кращі літа, і завжди з великою втіхою. Згодом обов’язки, справи, необхідність возити багаж змусили мене зробитися паном і наймати екіпажі; разом зі мною увійшли туди важкі клопоти, прикрощі, труднощі, і тепер я відчуваю лише потребу приїхати, тоді як раніше у своїх подорожах я почував задоволення від самої ходьби. Довго я шукав у Парижі двох товаришів з такими самими смаками, які пожертвували б кожен п’ятдесятьма луїдорами зі свого гаманця і роком свого часу, щоб разом обійти пішки всю Італію, у супроводі одного слуги, який ніс би мішок для нічлігу. Багато хто, очевидячки, був у захваті від цього проекту, але глибоко в душі всі вважали його надхмарним палацом, про який часто базікають, не бажаючи дістатися до нього. Пам’ятаю, що я палко говорив про цей проект із Дідро і Ґріммом,[27] і мені вдалося розпалити їхню фантазію. Якось раз я подумав, що справу зроблено; але все звелося до бажання здійснити подорож на папері, у якій Ґрімм не вигадав нічого забавнішого, як змусити Дідро скоїти купу непривабливих вчинків, а мене замість нього віддати до рук інквізиції.

Я шкодував, що ми прийдемо у Турин вже незабаром, але радів, що побачу велике місто, і сподівався швидко знайти в ньому гідне місце для себе. Честолюбство вдаряло мені в голову, і я вже бачив, як я нескінченно піднісся над колишнім становищем підмайстра, навіть і не думаючи, що невдовзі опинюся набагато нижче, аніж був.

Перш ніж іти далі, я мушу вибачитися перед читачем чи виправдати себе за безліч нецікавих для нього подробиць, які я допустив і допускатиму далі. Я вирішив показати публіці всього себе, і тому ніщо з мого життя не повинно залишатися темним або прихованим від неї; я постійно мушу бути перед очима публіки, яка стежитиме за мною в усіх блуканнях мого серця, в усіх потаємних куточках мого життя. Хай вона ні на одну мить не втрачає мене з очей, аби, знайшовши в моїй розповіді найменшу прогалину, найменшу порожнечу і запитавши: «Що він робить у цю хвилину?» – не звинуватити мене в небажанні все сказати. Своїми розповідями я дав чимало приводів для лихослів’я людей і не хочу посилювати його своїм мовчанням.

Мої невеликі заощадження зникли: я прохопився, і моя балакучість не залишила у збитку моїх провідників. Пані Сабран знайшла спосіб відібрати у мене все, аж до лощеної срібної стрічки, яку пані де Варенс подарувала мені для шпаги і про яку я шкодував найбільше. Та й сама шпага перейшла б до їхніх рук, аби я не відстояв її. Вони справно утримували мене в дорозі, але при цьому обдерли мене як липку. Я прибув у Турин без верхнього одягу, без грошей, без білизни, дозволивши опікуватися моєю майбутньою блискучою кар’єрою лише своїм внутрішнім чеснотам.

Я розніс за призначенням свої рекомендаційні листи, і мене відразу прийняли до притулку для новонавернених, щоб настановити в релігії, за навернення в яку мені й призначалося утримання. Я пройшов через великі двері із залізними ґратами, які замкнули за моєю спиною, повернувши двічі ключем. Такий початок здався мені радше значливим, ніж приємним, і змусив замислитися. Мене провели у досить простору кімнату, в якій з меблів були лише дерев’яний аналой з великим розп’яттям та п’ятірко дерев’яних стільців, що здалися мені лакованими, але насправді просто лисніли від частого використання. У цій залі для зібрань я зустрів кількох своїх товаришів по навчанню, на вигляд справжніх бандитів, більше схожих на прислужників диявола, ніж на майбутніх дітей Божих. Двоє з цих негідників були славонцями, що видавали себе за єврея і мавра. Вони призналися мені, що проводили життя, мандруючи по Іспанії та Італії, переходячи в християнство і хрестячись усюди, де тільки це обіцяло хоч найменшу вигоду.

Відчинили інші залізні двері, що ділили навпіл великий балкон, який виходив у двір. Через ці двері увійшли наші новонавернені сестри, які, як і я, готувалися народитися наново через урочисте зречення, а не через хрещення. Це були найбільші розпусниці й наймерзенніші шльондри, які коли-небудь оскверняли надра Церкви. Лише одна з них здалася мені доволі гарненькою. Вона була майже мого віку, можливо, на рік чи два старша. Кілька разів я ловив на собі погляд її лукавих оченят. Це викликало у мене деяке бажання познайомитися з нею, але за два місяці, що вона ще залишалася в цьому домі, вже до цього провівши в ньому три місяці, мені жодного разу не вдалося до неї підійти, так пильно опікали її наша стара тюремниця і святий отець, який ревно трудився над її напученням, але, очевидячки, досяг невеликих успіхів у цій справі. Мабуть, вона була дуже тупа, хоча такою і не здавалася, бо ніколи ще навчання не тривало так довго. Святий чоловік усе ніяк не визнавав її готовою до виголошення зречення. Вона занудьгувала в ув’язненні і захотіла покинути притулок, байдуже, ставши християнкою чи ні. Довелося зловити її на слові, поки вона ще погоджувалася, зі страху, щоб вона не обурилася й не відмовилася від свого наміру.

Маленька громада зібралася на честь новоприбулого. Нам прочитали коротке напучення. Мені пропонувалося гідно відповісти на виявлену Богом ласку, а інших запрошували сприяти мені молитвою та настановляти мене прикладом. Після чого наші непорочні діви повернулися до своєї загороди, а я мав час уволю надивуватися з тієї, в якій опинився сам.

Наступного ранку нас зібрали для нового настановлення, і ось тоді я вперше задумався про крок, який мені належить зробити, і про свої вчинки, які мене до нього привели.

Я вже говорив, повторюю тепер і повторю, мабуть, ще не раз те, в чому незмінно переконаний: якщо яка дитина і здобувала коли-небудь здорове й розумне виховання, то такою дитиною був я. Народжений у сім’ї, яка виділялася своїми звичаями із загального рівня народу, я отримував тільки уроки мудрості та приклади честі від усіх своїх рідних. Мій батько, хоча й любитель утіх, відзначався не лише безумовною чесністю, а й релігійністю. Увічливий у товаристві і християнин у сім’ї, він рано збудив у мені гарні почуття, притаманні йому. Всі три мої тітки були розважливі і доброчесні, дві з них відзначалися святобливістю, а третя, сповнена водночас грації, розуму й почуттів, була, мабуть, благочестивіша за двох перших, хоча й менше виставляла це напоказ. Із лона такої шановної сім’ї я перейшов до пастора Ламберсьє, який, хоча і церковник і проповідник, вірив у душі і чинив майже так само добре, як говорив. Лагідними й розумними повчаннями він і його сестра викохували в мені ті зачатки благочестя, які побачили в моєму серці. Ці шановані люди вживали таких правильних, м’яких і мудрих засобів, що я ніколи не нудьгував під час проповіді, завжди йшов з неї внутрішньо розчуленим і ухвалював рішення жити добре, які рідко порушував, якщо про них пам’ятав. Святобливість тітки Бернар набридала мені дужче, бо вона перетворила її на ремесло. У хазяїна я й поготів не думав про релігію, хоча не змінював своїх думок. Я не зустрів молодих людей, які могли б розбестити мій розум. Я став гульвісою, але не вільнодумцем.

Отже, я був настільки релігійний, наскільки могла бути релігійною дитина мого віку. Я був навіть більш релігійний, бо навіщо приховувати те, що я думаю? Моє дитинство не було дитинством дитини, бо я почував і думав, як дорослий. Лише з віком я повернувся до категорії звичайних людей, при народженні ж я вийшов з неї. Читач посміється, бачачи, з якою скромністю я величаю себе чудо-дитиною. Сміх сміхом, але знайдіть мені іншу дитину, яка в шість років захоплюється і зачитується романами, заливаючись над ними гарячими сльозами. Знайдіть мені таку дитину, і я визнаю сміхотворність свого марнославства і свою неправоту.

Тому, сказавши, що дітям не треба навіть говорити про релігію, якщо хочуть, щоб вони зробилися потім релігійними, і що вони нездатні пізнати Бога навіть по-нашому, – я здобув своє почуття зі своїх спостережень, а не з власного досвіду (адже я знав, що останній нікого не переконає). Знайдіть шестирічних Жан-Жаків Руссо і говоріть з ними про Бога в сім років; повторюю, ви нічим не ризикуєте.

Я думаю, читач розуміє, що і для дитини, і для дорослої людини бути релігійним означає дотримуватися того віросповідання, в якому вона народилася. Іноді від догматів релігії щось віднімається, рідше – щось до них додається. Догматична віра є плід виховання. Незалежно від цього принципу, який пов’язував мене з вірою батьків, я засвоїв особливу огиду до католицизму, властиву нашому місту. Нам подавали його як найжахливіше ідолопоклонство, а католицьке духівництво малювали в найчорніших фарбах. Це почуття заходило в мені так далеко, що довгий час, побачивши внутрішнє оздоблення церкви, зустрівши священика в стихарі чи зачувши дзвіночок під час церковної ходи, я здригався від жаху і страху. Згодом це почуття залишило мене в містах, але часто поверталося в сільських парафіях, більше схожих на ті, де я переживав це почуття раніше. Але по правді кажучи, це враження дивно суперечило спогаду про ласкаве поводження священиків з околиць Женеви з міськими дітьми. Дзвін дзвіночка перед причастям лякав мене, а благовіст до обідні та вечерні нагадував про смачний обід, полуденок, про свіже масло, фрукти і чудові молочні продукти. Прекрасний обід у пана де Понвера також справив на мене велике враження. Тому мене легко приголомшувало все це.

Дивлячись на папізм як на щось, пов’язане лише з розвагами і ласощами, я легко звик до думки про життя в католицизмі. Проте думка про урочисте прийняття цієї релігії являлася мені лише невиразно, а зречення бачилося подією якогось далекого майбутнього. Але тепер стало вже неможливим обманювати себе й далі. Я з жахом зрозумів, що прийняв на себе цілком певні зобов’язання, побачив і їх неминучі наслідки. Майбутні неофіти, що оточували мене, жодним чином не могли додати мені мужності своїм прикладом. Я не міг приховати від себе, що ставав на один щабель з продажними бандитами, готуючись до майбутньої святої справи. Попри молодість, я все ж таки розумів, що хоч яка б релігія була істинною, я збирався за гроші відректися від своєї власної, і навіть якщо зроблю правильний вибір, то глибоко в серці збрешу Святому Духу і заслужу людську зневагу. Що більше я про це думав, то дужче гнівався на себе і нарікав на долю, яка мене до цього довела, ніби не своїми власними руками я приготував собі таку долю. Часом ці думки так захоплювали мене, що я утік би, якби знайшов лазівку на волю. Але втеча здавалася неможливою, і моя рішучість протрималася недовго.

З нею боролося надто багато таємних бажань. Проти втечі мене настроювали вперте небажання повертатися до Женеви, сором, сама трудність переходу через гори, страх опинитися далеко від батьківщини без друзів і без коштів для існування, – все це змушувало мене дивитися на докори сумління як на запізніле каяття. Дорікаючи собі у скоєному, я тим самим намагався пробачити собі за те, що ще тільки збирався зробити. Перебільшуючи минулі гріхи, я дивився на майбутні як на їх неминучий наслідок. Я не говорив собі: «Ще нічого не зроблено, і, якщо захочеш, ти можеш залишитися невинним». Я говорив: «Плач за злочином, який зробив тебе винним і тепер вимагає свого завершення».

Знадобилася б рідкісна для мого віку душевна сила, щоб відректися від усього, що я досі обіцяв чи на що дозволяв сподіватися, і порвати ланцюги, якими я сам себе обплутав, твердо і без страху за можливі наслідки заявивши, що хочу зберегти релігію батьків. Але тоді я не мав такої відваги, та й малоймовірно, що мені це вдалося б. Справа зайшла аж надто далеко, щоб відступати. Що дужче я чинив би опір, то наполегливіше постаралися б зламати мою впертість.