Розділ «Частина перша»

Для цього ми зрізали паросток молодої верби і посадили його на терасі, неподалік від величного горіха. Ми не забули зробити ямку і навколо нашого дерева, але трудність полягала в тому, щоб її заповнювати, бо воду носили здалеку, і нам по неї бігати не дозволялося. Але нашій вербі хоч би що потрібна була вода. Протягом кількох днів ми вдавалися до всіляких хитрощів, щоб роздобувати воду, і це пішло деревцю на користь. Воно випустило бруньки і розкрило нові листочки, які ми щогодини вимірювали, переконані в тому, що вже дуже скоро верба почне давати тінь, незважаючи на те, що зросту в ній було поки не більше півметра.

А що наше деревце цілком поглинуло наші думки і зробило нас нездатними до всякої старанності і навчання, шукаючи тому причину, за нами почали наглядати пильніше. Ми розуміли, що близький фатальний момент, коли деревце залишиться без води, і упадали в розпач від того, що воно загине від засухи. Нарешті потреба, мати винахідливості, підказала нам думку, як зберегти вербу, а заразом і самих себе від неминучої загибелі. Ми задумали прокопати під землею канавку, яка потай відводила б до верби частину води від горіхового дерева. Але втілена із запалом затія спочатку провалилася. Ми погано зробили нахил, вода не стікала, земля обсипалася і закупорювала канавку, вхід до неї наповнювався гряззю, нічого не виходило. Але нас ніщо не зупиняло: Labor omnia vincit improbus.[15] Ми поглибили і канавку, і басейн, щоб вода стікала вільніше. Розрізавши денця ящиків на тонкі дощечки, ми частину їх поклали плиском на дно, а інші під кутом поставили з боків і зробили, таким чином, трикутний канал для нашого водогону. На вході до нього ми встановили у вигляді ґраток тонкі палички, щоб вони, пропускаючи воду, затримували землю та камінці. Свій витвір ми ретельно присипали землею і прим’яли її. У день, коли все було готово, ми чекали на годину поливання, завмираючи від надії і страху. Після вічності очікування ця година, нарешті, настала. Пан Ламберсьє своїм звичаєм також прийшов спостерігати за цією операцією, під час якої ми обидва трималися позаду нього, затуляючи своє деревце, до якого він вельми вдало повернувся спиною.

Ледве встигли вилити перше відро води, як ми побачили, що вода почала наповнювати і наш басейн. Від цього видовища обережність покинула нас, і ми радісно закричали, аж пан Ламберсьє обернувся. А шкода, бо він так радів тому, яка гарна земля під горішиною і як жадібно вона п’є воду… Здивований тим, що вода розтікається в два басейни, він у свою чергу скрикнув, придивився й помітив наше шахрайство. Зажадавши мотику, він одним ударом підкинув угору дві-три дощечки і, без упину на весь голос вигукуючи: «Акведук! Акведук!» – продовжував завдавати безжальних ударів, кожен з яких віддавався в глибині наших сердець. За одну мить усе було зруйновано й перекопано. Під час цього жахливого дійства не пролунало ні слова, окрім того вигуку, що він без кінця повторював. «Акведук! – кричав він, трощачи і ламаючи. – Акведук! Акведук!»

Можна припустити, що для маленьких будівельників пригода вилізла боком, але це не так: на тому все й скінчилося. Ламберсьє не сказав нам ні слова на докір, навіть не поглянув на нас строго і більше не говорив з нами про це. Пізніше ми навіть чули, як він реготав, розповідаючи про те, що сталося, своїй сестрі, – сміх Ламберсьє завжди розлягався далеко. Що ще дивніше: оговтавшись після першого потрясіння, ми й самі не дуже засмутилися. Ми посадили в іншому місці нове деревце і частенько згадували катастрофу, що спостигла перше, з пафосом вигукуючи: «Акведук! Акведук!» До того часу зі мною іноді траплялися напади гордості, коли я ставав Арістідом або Брутом,[16] але тепер я вперше відчув яскраво виражене марнославство. Мені здавалося найбільшим подвигом, що ми зуміли власними руками побудувати акведук і зробили жалюгідну гілочку суперницею великого дерева. У десять років я зміркував про це краще, ніж Цезар у тридцять.

Думка про горішину і маленька історія, пов’язана з нею, так ясно жила чи воскресла в моїй пам’яті, що одним з моїх найприємніших проектів під час подорожі до Женеви 1784 року був задум відвідати Боссе, побачити знову свідків моїх дитячих ігор і особливо дорогу горішину, якій було на той час близько третини віку. Але я був тоді весь час такий заклопотаний, так мало розпоряджався собою, що не знайшов вільної хвилини, щоб задовольнити це бажання. У мене дуже мало можливості, що така нагода випаде мені ще коли-небудь. Але я ще не цілком втратив це бажання й надію і майже певен, що якщо коли-небудь, повернувшись у ці дорогі місця, застану живою мою милу горішину, то орошу її сльозами.

Повернувшись у Женеву, я років два чи три провів у дядька, чекаючи на вирішення своєї долі. Він хотів зробити свого сина інженером, учив його малювання і викладав йому «Елементи» Евкліда.[17] Я за компанію вчився всього цього і приохотився до навчання, а надто до малювання. Тим часом вирішували – зробити мене годинникарем, прокурором чи пастором. Мені більше хотілося бути пастором, бо я вважав проповідь чудовим ділом. Але малого доходу з маєтку моєї матері, який я ділив з братом, для продовження навчання було недостатньо. Позаяк мій вік ще дозволяв не поспішати з вибором, я жив і далі у дядька, марнуючи час і не припиняючи платити досить велику суму за своє утримання.

Дядько жив, як і мій батько, для власної насолоди, але не вмів, як той, підкорятися своїм обов’язкам і мало піклувався про нас. Тітонька, жінка святоблива і трохи пієтистка,[18] більше любила співати псалми, а не наглядати за нашим вихованням. Нам давали майже цілковиту свободу, якою ми ніколи не зловживали. Як і раніше нерозлучні, ми були щасливі один одним і, не спілкуючись із пустунами-ровесниками, не набралися й поганих звичок, до яких могло б нас підштовхнути неробство. Але даремно я кажу про неробство, бо ніколи в житті ми ще не були такі зайняті! Характерно, що всі наші забави утримували нас удома, тож у нас і спокуси не виникало тікати на вулицю. Ми робили клітки, сопілки, волани, барабани, будиночки, водяні гармати, арбалети. Ми псували інструменти мого любого діда, аби, наслідуючи його, майструвати годинник. Найбільше нам подобалося базграти папір, малювати аквареллю, розфарбовувати, переводити фарби. Якось до Женеви приїхав італійський шарлатан Гамба-Корта.[19] Ми сходили раз подивитися на нього і більше не захотіли. Але у нього були маріонетки, і ми почали майструвати ляльок. Його маріонетки розігрували щось подібне до комедій, і ми вигадали комедії для своїх. Не маючи машинки, ми самі змінювали голос, щоб говорити за Полішинеля, і грали ці чудові комедії для своїх бідолашних рідних, у яких вистачало терпіння дивитися нас і слухати. Але одного разу дядько Бернар прочитав у сім’ї прекрасну проповідь, яку він сам і написав. Ми негайно закинули комедії і заходилися складати проповіді. Я знаю, що всі ці подробиці не дуже цікаві, але вони показують, яке гарне початкове виховання ми здобули, бо, майже цілком розпоряджаючись часом і самими собою в такому ніжному віці, ми зовсім не відчували потреби зловживати своєю свободою. Ми так мало потребували товаришів, що нехтували нагодою завести знайомство. Коли ми ходили гуляти, ми дивилися на їхні ігри без будь-якої заздрості, навіть не думаючи взяти в них участь. Дружба так наповнювала наші серця, що нам досить було бути разом, щоб найпростіші речі давали нам втіху.

Бачачи нашу нерозлучність, на нас звернули увагу, тим паче, що мій кузен був дуже високий, а я малий на зріст, і ми були досить забавною парочкою. Його довга тонка фігура, маленьке личко, схоже на печене яблучко, недбала хода і очевидна слабкість викликали насмішки інших дітей. Йому дали прізвисько Барна Бреданна[20] місцевою говіркою, і щойно ми з’являлися, як з усіх боків лунало: «Барна Бреданна!» Він зносив це спокійніше за мене. Я сердився, ліз у бійку, а саме цього й добивалися маленькі розбишаки. Я бився, мене лупцювали. Мій нещасний кузен підтримував мене, як міг, але він був слабкий, його звалювали з ніг одним ударом кулака. Тоді я розлючувався, і мені добряче перепадало. Дражнили не мене, а «Барна Бреданна», але я так розпалив їхню злість своєю норовливістю, що ми наважувалися виходити лише тоді, коли вони були в класі, боячись, що школярі переслідуватимуть нас криками і стусанами.

Отак я вже й виявився захисником справедливості. Щоб стати паладином за всією формою, мені бракувало лише дами серця; у мене ж їх було дві. Час від часу я відвідував свого батька в Ніоні, містечку в кантоні Во, де він влаштувався. Мого батька дуже любили, і прихильність до нього поширювалась на його сина. Поки я недовго гостював у нього, мене пестили всі наввипередки. Особливо ласкава була зі мною якась пані Вюльсон, а її дочка, до всього ще, вибрала мене своїм кавалером. Уявіть-но собі одинадцятирічного кавалера при двадцятидворічній дівчині! Але всі ці пустунки так люблять висувати вперед маленьких ляльок, щоб затулити ними великих, або щоб привертати їх грою з дітьми, якій вони вміють надати стільки чарівності! Що до мене, то я зовсім не відчував різниці наших років, приймав усе серйозно й віддавався їй усім серцем, чи, точніше, головою, бо був закоханий лише розумово, хоча і втрачав розум. Від усіх моїх захоплень, хвилювань і шаленства можна було померти зо сміху.

Я знаю два види кохання, дуже різних і справжніх, що не мають між собою майже нічого спільного, хоча обидва надто гарячі й відрізняються від ніжної дружби. Все моє життя поділилося між цими двома видами кохання, і мені доводилося навіть переживати їх одночасно. Наприклад, на той час, про який я веду мову, коли я публічно і тиранічно заявляв права на мадемуазель Вюльсон і не міг пережити, щоб який-небудь чоловік наблизився до неї, я недовго зустрічався і з крихіткою Готон. Під час наших бурхливих побачень вона погоджувалася розігрувати для мене шкільну вчительку, ото й тільки, але це «тільки» здавалося мені вершиною блаженства. Оскільки я зазнав ціну таємниці, хоча й користувався нею по-дитячому, я дозволяв і мадемуазель Вюльсон, яка й гадки не мала про це, використовувати мене для прикриття іншого кохання. Та, на превеликий жаль, мою таємницю було розкрито. Можливо, моя маленька вчителька берегла її не так ревно, як я. Нас не забарилися розлучити, і через деякий час, повернувшись до Женеви і проїжджаючи через Кутанс, я чув, як якісь дівчатка гукали мені услід: «Готон-шльоп-шльоп-Руссо!»

Правду кажучи, ця маленька Готон була дивною істотою. Вона не була миловидною, але її обличчя було важко забути, і я все ще пам’ятаю його, часом навіть аж надто виразно для старого безумця. Її очі, фігура і манери не відповідали її віку. Вона трималася строго і гордо, що дуже пасувало до тієї ролі, яку вона грала зі мною і думка про яку в мене відразу зародилася. У ній була дивна, майже неймовірна суміш зухвалості і скромності. Вона дозволяла собі зі мною найбільші вільності, не дозволяючи нічого мені самому, і поводилася зі мною як з дитиною. Це змушує думати, що сама вона або вже перестала бути такою, або, навпаки, була дитиною настільки, що не бачила нічого, окрім гри, у тій небезпеці, на яку себе виставляла.

Я був цілковито захоплений цими двома створіннями, причому мені ніколи не доводилося думати про іншу в товаристві однієї з них. А втім, не було нічого схожого і в тому, що вони змушували мене переживати. Я прожив би життя з мадемуазель Вюльсон, і не думаючи з нею розлучитися, але поруч з нею моя радість була тиха і не доходила до хвилювання. Я особливо любив її у великому товаристві, мене затягували і захоплювали жарти, піддражнювання, ревнощі. Я гордо тріумфував, бачачи, що вона віддає перевагу мені над дорослими суперниками, яких вона, здавалося, нехтувала. Я мучився, але й любив ці муки. Мене підігрівали і надихали аплодисменти, підбадьорювання, сміх. У товаристві я палав коханням, був поривчастий і дотепний, а наодинці з нею відчув би вимушеність, холод і, мабуть, нудьгу. Але я ніжно піклувався про неї, я страждав, коли вона бувала хвора, і віддав би власне здоров’я, щоб вилікувати її; і зауважте, що я добре знав з власного досвіду, що таке хвороба і що таке здоров’я. Коли її не було, я думав про неї, мені її бракувало. При зустрічі її ласки були приємні моєму серцю, але не почуттям. Я безкарно дозволяв собі вільності щодо неї, моя уява не вимагала більше того, що вона погоджувалася мені дати, але мені нестерпно було б бачити, що і з іншими вона поводиться так, як зі мною. Я кохав її як брат, а ревнував як коханець.

Але маленьку Готон я ревнував би як скажений турок, як тигр, якби тільки міг уявити, що вона поводиться з кимось іншим, як зі мною, бо то була милість, про яку я благав, уклякнувши перед нею. Близькість мадемуазель Вюльсон щиро мене тішила, але не хвилювала; при мадемуазель Готон я втрачав здатність бачити що-небудь ще, і в усіх моїх почуттях наставало сум’яття. Я був близький до першої без будь-якої фамільярності; але перед другою я тремтів і хвилювався, під час найфамільярнішого поводження. Думаю, коли б я залишався з нею довше, то не витримав би, мене задушило б серцебиття. Я однаково боявся не сподобатися обом, але з однією я був люб’язніший, а з іншою слухняніший. Нізащо в світі я не захотів би розсердити мадемуазель Вюльсон, але якби мадемуазель Готон наказала мені кинутися у вогонь, думаю, що негайно підкорився б.

Наше кохання, чи, точніше, наші побачення з Готон незабаром закінчилися, на щастя для неї і для мене. Мої стосунки з мадемуазель Вюльсон не були такі небезпечні, але й вони закінчилися катастрофою, хоча тривали дещо довше. Кінець подібних історій завжди повинен здаватися дещо романтичним і давати привід для здивованих вигуків. Хоча мої стосунки з мадемуазель Вюльсон і не мали такого гострого характеру, вони були, мабуть, привабливішими для мене. Я ніколи не міг розлучитися з нею без сліз: просто дивно, яку гнітючу порожнечу я відчував у розлуці з нею. Я міг говорити і думати тільки про неї: я щиро і гірко шкодував про неї, але я думаю, що по суті цей героїчний жаль стосувався не її одної; сам того не помічаючи, я шкодував почасти і за тими розвагами, центром яких була вона. Щоб пом’якшити гіркоту розлуки, ми писали одне одному патетичні листи, які могли б зворушити і камінь. Нарешті, мені була виявлена найвища честь: вона не витримала і приїхала до мене в Женеву. Цього разу моя голова запаморочилась остаточно. Я сп’янів і збожеволів на ті два дні, які вона провела в Женеві. Коли вона поїхала, я хотів кинутися за нею в воду, і ще довго повітря сповнювали мої крики. Через тиждень вона надіслала мені цукерки і рукавички; це здалося б мені дуже люб’язним, якби я не дізнався в той самий час, що вона вийшла заміж і що подорож, якою вона вшанувала мене, була здійснена заради купівлі вінчальної сукні. Я не описуватиму своєї люті, її легко собі уявити. У своєму шляхетному гніві я присягнувся ніколи більше не зустрічатися з віроломною, думаючи, що це буде для неї найжахливішим покаранням. Але вона не померла від цього. Двадцять років по тому я поїхав до батька і, катаючись з ним по озеру, запитав його, хто були ті жінки в човні, що виднівся недалеко від нас. «Як! – сказав мені батько, усміхаючись. – Серце нічого не говорить тобі? Це твоя давня любов: пані Крістен, колишня мадемуазель Вюльсон». Я здригнувся, почувши це майже забуте ім’я, але наказав човняру повернути в інший бік; хоча мені було б тепер легко відомстити їй, але я визнав, що не варто знов починати із сорокарічною жінкою сварку, почату двадцять років тому.

Так витрачався на дурниці найдорогоцінніший час мого дитинства, поки було вирішено, куди мене прилаштувати. Після довгих розмов про необхідність дати хід моїм природним схильностям, вибір було зроблено на користь того, що найменше їм відповідало, і мене помістили до пана Масрона, міського секретаря суду, щоб я вивчився у нього, за словами дядька Бернара, корисного ремесла крючкотвора. Це слівце мені страшенно не подобалося; надія заробляти гроші не в надто гідний спосіб дуже слабо тішила мій гордий дух. Саме заняття здавалося мені нестерпно нудним. Необхідність сидіти на місці й підкорятися довершили мою огиду до нього, і я входив до контори із жахом, що зростав з кожним днем. Масрон, зі свого боку, був незадоволений мною, ставився до мене з презирством, без кінця дорікав мені у млявості, дурості і повторював, що дядько запевняв його, ніби я «вмію все», а насправді я не вмію нічого, що йому обіцяли гарного хлопця, а прислали віслюка. Нарешті мене з ганьбою вигнали з контори за тупість, і клерки Масрона заявили, що я придатний лише для роботи напилком.

Так і визначилося моє покликання. Мене віддали в учні, але не до годинникаря, а до гравера. Зневага секретаря мене вкрай принизила, і я підкорився без нарікань. Мій новий хазяїн, пан Дюкомен, був молодий, грубий і жорстокий; цій людині вдалося дуже швидко остаточно затьмарити яскравість мого дитинства, огрубити мій привітний і жвавий характер і звести мене, морально і матеріально, до мого справжнього стану підмайстра. Латина, античність, історія були надовго забуті, я вже і не згадував про існування римлян. Коли я відвідував батька, він не впізнавав у мені свого кумира, я вже не був галантним Жан-Жаком з дамами і добре розумів, що пастор Ламберсьє та його сестра тепер не впізнали б у мені свого учня. Мені соромно було стати перед ними, і з тих пір я їх більше не бачив. Найпорочніші схильності і низькі пустощі змінили мої колишні забави. Незважаючи на порядне виховання, в мені, мабуть, були сильні й погані схильності, бо моє падіння відбулося швидко і без зусиль. Ніколи ще скоростиглий Цезар не ставав так стрімко Ларідоном.[21]

Само по собі ремесло мене не відштовхувало: я любив малювання, і робота різцем мені теж подобалась. У годинниковому ремеслі від гравера не вимагається великих талантів, і я сподівався швидко добитися досконалості. Можливо, я його і досягнув би, якби грубість хазяїна й надмірне примушення не відвертали мене від праці. Я відбирав у неї час, використовуючи його на такі самі заняття, але які мали для мене привабливість свободи. Я гравіював медальки для ігор з товаришами і рицарські ордени. Хазяїн застав мене за цією підпільною роботою і побив, звинувативши в тому, що я намагався підробляти монети, позаяк наші медалі прикрашалися гербом республіки. Можу присягнутися, що я й не думав про фальшиві гроші і ще менше – про справжні. Я куди краще знав, як робити римські аси,[22] ніж монети у три су.

Тиранія хазяїна зробила для мене нестерпною працю, яку я міг полюбити, і обдарувала мене такими ненависними мені пороками, як брехливість, неробство і злодійство. Ніщо так добре не вказує мені на відмінність між синівською залежністю і рабською підлеглістю, як спогад про те, як дуже змінився я у той час. З природи боязкий і соромливий, я завжди був особливо далекий від такого пороку, як безсоромність; але досі я мав чесну свободу, яка лише поступово обмежувалася і врешті-решт зникла зовсім. Я був сміливий у батьківському домі, вільний у Ламберсьє, скромний у дядька; у свого хазяїна я став боязливий і перетворився на зіпсуту дитину. Звикши до рівності зі старшими у побуті, до доступності будь-яких задоволень, до можливості пригощатися будь-якою стравою за столом і висловлювати будь-які бажання – одне слово, виявляти відкрито будь-які порухи свого серця, міркуйте самі, чим я став у домі, де не смів і рота відкрити, де треба було виходити з-за столу після першої страви й покидати кімнату, як тільки в ній мені не було чого робити, де образ свободи хазяїна та його компаньйонів лише посилював тяжкість моєї підлеглості, де в розмовах на добре відомі мені теми я не наважувався промовити й слова і де, нарешті, все, що я бачив, ставало предметом бажань для мого серця лише тому, що я був усього позбавлений. Прощавайте, достаток, веселість і влучні слівця, що позбавляли мене колись покарань.

Не можу без сміху згадувати, як одного вечора батько відіслав мене спати без вечері за якусь витівку. Проходячи через кухню зі своєю скорботною хлібною шкориночкою, я побачив і почув нюхом смаженину на рожні. Рідні сиділи навколо вогнища, мені треба було попрощатися з усіма. Обійшовши всіх, я кинув крадькома погляд і на смаженину, що так привітно і так чудово пахла, не стримався і, уклонившись і їй, жалібно сказав: «Прощавай, смаженино!» Моя наївна витівка здалася такою милою, що мені дозволили залишитися. Можливо, і в хазяїна вона мала б не менший успіх, але вона просто не прийшла мені до голови, чи я не посмів би промовити такі слова.

Ось як я навчився мовчки заздрити, таїтися, прикидатися, брехати і, нарешті, красти, чого раніше мені й на думку не спадало і від чого з того часу я не можу остаточно вилікуватися. Заздрість і безсилля завжди до злодійства й ведуть. Ось чому всі лакеї – шахраї, а підмайстри змушені ставати такими; але, досягнувши спокійного становища і діставши змогу вільно користуватися всім, що вони бачать, останні з роками втрачають цю ганебну схильність. Мені не припало на долю цього щастя, тому я не міг скористатися його перевагою.