Софізм, що занапастив мене, властивий природі більшості людей, які скаржаться на брак сили, коли вже надто пізно її застосовувати. Доброчесність обходиться нам дорого лише з нашої власної провини. Коли б ми були розумніші, ми навряд чи часто мали б потребу в доброчесності. Але ми не опираючись здаємося легко подоланим пориванням і, не думаючи про небезпеку, поступаємося слабким спокусам. Самі того не помічаючи, ми опиняємося в згубному становищі, якого легко могли б уникнути, але з якого вже не можемо вибратися без жахливих для нас героїчних зусиль. Нарешті, ми летимо в безодню і говоримо Богові: «Навіщо Ти зробив мене таким слабким?» Але Він відповідає нашій совісті: «Я дав тобі мало сили, щоб вибратися з безодні, але Я дав тобі досить сили, щоб ти туди не впав».
Я не цілком зважився стати католиком, але, через віддаленість часу, намагався звикнути до цієї думки, разом з тим сподіваючись на яку-небудь несподівану і рятівну подію. Щоб виграти час, я вирішив захищатися всіма приступними мені засобами. Незабаром марнославство позбавило мене необхідності розмірковувати про своє рішення. Ледве побачивши, що мені вдається іноді заганяти на слизьке своїх наставників, я відразу уявив, що легко зможу спростувати всі їхні докази. Я навіть узявся за цю справу із смішним завзяттям, вирішивши, що поки вони працюють у поті чола наді мною, я потруджуся над ними. Я справді думав, що досить мені їх переконати, як вони зробляться протестантами.
Таким чином, вони не знайшли в мені ані очікуваної легкості сприйняття їхніх повчань, ані сподіваної готовності до навернення. Звичайно протестанти освічені краще, ніж католики. Це й зрозуміло: учення перших вимагає обмірковування, учення других – послуху. Католик повинен засвоювати пропоноване йому готове рішення, а протестант повинен вчитися вирішувати сам. Мої наставники розуміли це, але як досвідчені люди не чекали зустрітися з особливими труднощами, зважаючи на мій вік і моє становище. Відомо було і те, що я ще не приймав першого причастя і не отримував відповідних настанов. Але зате ніхто не знав, що я був чудово навчений пастором Ламберсьє і, крім цього, мав у своєму розпорядженні дуже незручний для цих добродіїв запас відомостей з «Історії Церкви та Імперії», яку вивчив майже напам’ять, живучи з батьком. З того часу я дещо забув її, але вона почала потроху оживати в моїй пам’яті в міру того, як розпалювалися наші спори.
Старий, маленький, але досить поважного вигляду священик провів з нами загальну бесіду. Для моїх товаришів ця бесіда була радше уроком катехізису, ніж приводом для диспуту, і йому доводилося лише настановляти їх, а не спростовувати їхні заперечення. Зі мною виявилось інакше. Коли підійшла моя черга, я раз у раз перебивав його і не позбавив ні одного утруднення, в які тільки міг його поставити. У результаті бесіда затяглася і набридла присутнім. Старий священик багато говорив, розпалювався, молов нісенітниці і викручувався, посилаючись на те, що погано розуміє по-французьки.
Другого дня, щоб я не бентежив своїх товаришів нескромними запереченнями, мене відвели до окремої кімнати. Мною зайнявся інший священик, молодший і дуже пишномовний, тобто він умів говорити довгими фразами, і самовдоволений, як ніякий інший доктор богослов’я. Одначе я не дозволив збити себе з пантелику його солідним виглядом і, відчуваючи, що всього лише роблю свою справу, почав упевнено відповідати йому і збивати його тут і там у міру своїх можливостей. Він намагався здолати мене за допомогою святого Августина, святого Григорія та інших Отців, і з неймовірним подивом побачив, що я знаюся на всіх цих Отцях майже так само легко, як він сам. Я не читав їх, як не читав, можливо, і він, але мені запам’яталося багато уривків з їхніх творів, наведених у мого Ле Сюера. Щойно він наводив мені цитату з одного з них, як я, не заходячи з ним у суперечку, протиставляв їй іншу, з того ж Отця, і частенько садовив його на лід. Але врешті-решт він брав гору, і з двох причин: по-перше, він був сильніший за мене, а я відчував себе, так би мовити, в його руках і добре розумів, попри свою молодість, що не слід доводити його до крайнощів, бо помітив, що старий священик без жодної дружелюбності поставився і до моєї ерудиції, і до мене самого. По-друге, він був досвідчений, а я ні. Тому в своїх доводах він ішов за певною методою, за якою я йти не міг, а якщо я заганяв його у безвихідь яким-небудь несподіваним запереченням, він відкладав його обговорення на завтра, кажучи, що я ухиляюся від обговорюваного предмета. Іноді він просто відкидав усі мої цитати, стверджуючи, що вони фальшиві, і пропонував мені сходити за потрібною книгою, не надто вірячи, що я їх там відшукаю. Він відчував, що не дуже ризикує, і що з усією своєю позиченою ерудицією я малодосвідчений у поводженні з книгами, дуже погано знаю латину і не знайду потрібного уривка в незнайомому грубому томі, навіть якщо певен, що він там є. Я навіть підозрював його в неточності, в якій він сам звинувачував протестантських пасторів, і в тому, що іноді він просто вигадував потрібні уривки, щоб спростувати важке для його розуміння заперечення.
Поки тривали всі ці безглузді балачки і дні проходили в спорах, у бурмотінні молитов і в неробстві, зі мною трапилася одна невелика, але досить прикра пригода, яка заледве не закінчилася для мене досить сумно.
Немає на світі такої ницої душі і такого варварського серця, які були б зовсім не підвладні ніжним почуттям. Один з двох бандитів, що називали себе маврами, прихилився до мене. Він охоче заводив зі мною мову, теревенячи своєю каліченою французькою мовою, робив мені різні дрібні послуги, іноді ділився своєю вечерею і раз у раз поривався обіймати і цілувати мене з якоюсь дивною палкістю, що страшенно мене бентежила. Хоча я і лякався, певна річ, його чорного обличчя, прикрашеного довгим шрамом, і його палаючих очей, погляд яких здавався радше лютим, аніж ніжним, але я терпів усі ці поцілунки, кажучи собі: «Недобре відштовхувати нещасного, який так дуже прикипів до мене серцем». Поступово він переходив до більш нескромного поводження зі мною і часом звертався до мене з такими своєрідними словами, що я ладний був повірити в те, що у бідолахи глузд за розум завертає. Якось увечері він намагався лягти спати в моє ліжко разом зі мною. Я заперечував, сказавши, що моє ліжко надто вузьке для двох. Тоді він став упрошувати мене лягти спати в його ліжко. Я знову відмовився, бо цей нещасний був такий неохайний і так дуже смердів жованим тютюном, що мене починало нудити.
Другого дня, досить рано вранці, ми опинилися наодинці в залі зібрань. Він знову почав свої ласки, причому з такою палкістю, що страшенно налякав мене. Нарешті, він перейшов до найобурливіших вільностей і намагався змусити мене, заволодівши моєю рукою, робити те ж саме з ним. Я скрикнув, вирвався і відскочив од нього. Не виявляючи ні обурення, ні гніву, бо я не мав найменшого уявлення про те, що відбувалося, я висловив при цьому своє здивування та огиду так енергійно, що він відчепився від мене. Але в останні хвилини його біснувань я побачив, як щось біле і клейке, від вигляду чого мені стало погано, полетіло до каміна і впало на підлогу. Приголомшений, схвильований і наляканий більше, ніж коли-небудь у житті, я кинувся на балкон, готовий знепритомніти.
Я не розумів, що коїлося з цим бідолашним, і думав, що його уразив епілептичний чи який-небудь ще жахливіший напад. Я і справді не уявляю нічого потворнішого для стороннього спостерігача, ніж усі ці непристойні й брудні рухи та жахливий вираз обличчя, пойнятого найгрубішою хіттю. Ніколи мені не доводилося бачити іншого чоловіка в подібному стані, але якщо всі ми саме так і виглядаємо у хвилини пристрасті, то жінки, мабуть, дивляться на нас надто закоханими очима, якщо при цьому не жахаються нас.
Я помчав щодуху розповісти всім про те, що зі мною трапилося. Наша стара управителька веліла мені мовчати, але я бачив, що моя історія її дуже розсердила, і чув, як вона бурчить крізь зуби: Can maledet! Brutta bestia![28] Не розуміючи, чому я маю мовчати, я розпатякував і далі, незважаючи на заборону, і напатякав стільки, що наступного дня один з наших керівників прийшов спозаранку задати мені добрячу нагінку, звинувативши мене в тому, що я ганьблю честь святого дому і роблю багато галасу даремно.
Висловлюючи свій осуд, він пояснював мені багато що, чого я не знав, але при цьому він зовсім не думав, що освічує мене, позаяк був переконаний, що я опирався, чудово розуміючи, чого від мене хочуть, але не бажаючи погоджуватися. Він без вагань заявив мені, що це така сама заборонена справа, як розпуста, але що не варто було аж так нервувати лише через те, що мене вважають привабливим. Він щиро розповів, що й сам, коли був юний, сподобився подібної ж честі і, втративши від здивування здатність чинити опір, зрештою не знайшов у тому, що сталося, нічого жахливого. Він дійшов у своїй безсоромності до того, що назвав речі своїми іменами, і, подумавши, ніби причиною моєї незгоди був страх болю, запевнив мене, що боявся я даремно, і що не слід було хвилюватися через дурниці.
Я слухав цього нечестивця з тим більшим подивом, що старався він не ради себе, а ніби настановляючи мене для мого ж добра. Справа здавалася йому такою простою, що він навіть не намагався усамітнитися зі мною. При нашій розмові був інший церковник, якого все це бентежило так само мало, як і його самого. Такий природний тон так мене вразив, що я повірив, ніби йдеться про якийсь загальноприйнятий звичай, про який я не мав раніше нагоди дізнатися. Тому я слухав його без гніву, хоча і не без огиди. Картина того, що з ним відбулося, а точніше, того, що я бачив сам, так дуже вкарбувалася в мою пам’ять, що на саму лише згадку про неї мені знову ставало погано. Хоча нічого більше про це я не знав, але моя огида до того, що сталося, поширилася і на захисника події. Я не зумів приховати її так, щоб він не помітив поганих наслідків своїх повчань. Кинувши на мене дуже непривітний погляд, він з того часу не пропускав нагоди зробити моє перебування в притулку якомога неприємнішим. Йому це так успішно вдавалося, що, бачачи лише один шлях звідти вийти, я поквапився ступити на нього з такою ж ревністю, з якою доти намагався з нього збочити.
Цей випадок убезпечив мене надалі від посягань мужолозців, а оскільки люди, які були відомі як такі, нагадували мені своїм виглядом і звичками жахливого мавра, то й викликали у мене неприхований жах. Навпаки, жінки багато виграли в моєму уявленні від порівняння з чоловіками. Мені здавалося, що за одне лише те, що їм доводиться терпіти чоловіків, я дуже вдячний їм за ніжні почуття до своєї персони, і навіть найпотворніша дівиця, на саму лише згадку про псевдо-африканця, ставала в моїх очах предметом, гідним поваги.
Не знаю, чи удостоївся напучення сам мавр, але мені не здалося, щоб хтось почав ставитися до нього гірше, ніж раніше. Але він уже не підходив до мене і не намагався заговорювати. Через тиждень він з усією урочистістю прийняв хрещення, з голови до ніг убравшись у білі шати, щоб явити чистоту своєї відродженої душі. Наступного дня він покинув притулок, і я більше ніколи його не бачив.
Моя черга настала за місяць, бо саме стільки часу знадобилося моїм наставникам, щоб сподобитися честі навернути впертого протестанта. Мене змусили розглянути всі догмати, щоб навтішатися моєю новою покірністю.
Нарешті, достатньо навченого і підготовленого, на думку моїх вчителів, мене було врочисто відведено до архієпископської церкви Сен-Жан, де я мав виголосити зречення й отримати атрибути хрещення. Насправді мене не хрестили, але церемонія була подібна до хрещення і мала на меті переконати народ у тому, що протестанти зовсім не християни. На мене надягли якийсь сірий балахон з білими петлицями, спеціально призначений для таких випадків. Двоє людей несли, переді мною і позаду мене, мідні чаші, в які били ключем і куди кожен складав свою милостиню відповідно до міри власної святобливості чи особистого інтересу до новонаверненого. Одне слово, аби зробити церемонію якомога повчальнішою для публіки і якомога принизливішою для мене, було дотримано всієї можливої католицької помпезності. Бракувало лише білого вбрання, яке мені якраз стало б у пригоді, але якого мені не дали, бо, на відміну від мавра, я не мав честі бути євреєм.
Та це було ще не все. Потім мені треба було піти до Інквізиції, щоб дістати розгрішення від єресі й повернутися в лоно Церкви, пройшовши через той самий обряд, який пройшов раніше, ніж я, Генріх IV.[29] Вигляд і манери всечесного отця інквізитора не сприяли тому, щоб розвіяти таємний жах, який пойняв мене, коли я входив до цього будинку. Після кількох запитань про мою віру, моє становище і мою родину він раптом запитав мене, чи проклято мою матір. Жах змусив мене стримати перший порив обурення, і я задовольнився відповіддю, що хотів би сподіватися, що її не проклято, і Бог зумів просвітити її смертну годину. Чернець примовк, але скорчена ним гримаса зовсім не здалася мені знаком схвалення.
Коли все закінчилося, і я думав, що мені, нарешті, дадуть місце відповідно до моїх надій, мене просто виставили за двері, давши трохи більше, ніж двадцять франків дрібняками, що їх назбирали милостинею. Мені веліли жити добрим християнином, берегти благодать, побажали мені успіху і зачинили за мною двері. Все зникло.
Так в одну мить померкли всі мої великі надії, і від корисливого кроку, який я зробив, мені залишився лише спогад про моє відступництво і про те, як мене обдурено. Неважко уявити, як різко повинні були змінитися мої думки, коли я побачив себе падаючим зі своїх блискучих планів про багатство в цілковиту вбогість, а після ранкових міркувань про те, в якому б мені палаці оселитися, увечері мусив спати на вулиці. Читач напевно подумає, що я впав у найжахливіший відчай, підігріваючи жалощі про свої помилки думкою про те, що я власними руками підготував своє нещастя. Нічого подібного. Перший раз у житті я зазнав більш ніж двомісячного ув’язнення. І перше почуття, яким я тепер тішився, було почуття новоздобутої свободи. Після довгого рабства я знову став паном самому собі і своїм вчинкам. Я опинився серед великого міста і думав, що мені неважко буде відшукати в ньому засоби для життя, що тут живуть багато знатних людей, які, дізнавшись про мої таланти і чесноти, не забаряться привітно прийняти мене. Крім того, я міг і почекати, бо двадцять франків, що лежали в кишені, здавалися мені невичерпним скарбом. Я міг розпоряджатися ними на свій розсуд, не даючи нікому звіту. Вперше я виявився таким багачем. Отже, я був далекий від того, щоб засмучуватись і лити сльози, я лише змінив надії, а моє самолюбство нітрохи не постраждало. Ніколи ще я не почувався таким упевненим і спокійним. Я вважав, що вже майже досяг своєї мети і повинен дякувати за це лише собі самому.
Щонайперше я постарався задовольнити свою цікавість і обійти все місто, хоч би лише задля того, аби скористатися своєю свободою. Я ходив дивитися, як розставляють варту, і мені дуже сподобалися військові гармати. Я ходив за процесіями, бо мене приваблював церковний спів. Я пішов подивитися на королівський палац і підходив до нього зі страхом, але, побачивши, як туди входять інші, увійшов і я, мене не зупинили. Можливо, цією ласкою я мав завдячувати маленькому сувою, який ніс під пахвою. Так чи інакше, опинившись у палаці, я дуже багато забрав собі в голову і вже дивився на себе майже як на його обивателя. Нарешті, я втомився, виголоднів, було спекотно. Я зайшов до молочниці, мені дали кислого молока і дві хрумкі скибки чудового п’ємонтського хліба, який я люблю, як ніякий інший, це й стало моїм обідом за п’ять-шість сольдо, який виявився одним з найсмачніших у моєму житті.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сповідь» автора Руссо Жан-Жак на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 9. Приємного читання.