Розділ «Частина перша»

Отак закінчилася моя перша пригода. Я намагався ходити тією вулицею двічі чи тричі, аби хоч здалеку побачити ту, за якою нескінченно жалкувало моє серце. Але замість неї я бачив лише її чоловіка та пильного прикажчика, який, угледівши мене, виразно погрожував мені крамничним аршином. Зрозумівши, що мене підстерігають, я занепав духом і більше вже там не з’являвся. Тоді я вирішив бодай відвідати покровителя, якого пані Базиль для мене знайшла. Як на лихо, я не знав його ймення. Сподіваючись на випадкову зустріч з ним, я довго блукав навколо монастиря. Нарешті, інші події позбавили мене приємних спогадів про пані Базиль, і незабаром я зовсім забув про неї – так, що у мене, такого ж простого й недосвідченого юнака, як і раніше, не залишилось навіть потягу до гарних жінок.

Тим часом її щедрість дещо поповнила мій убогий гардероб, правда, досить скромно, бо, як розважлива жінка, вона більше турбувалася про чистоту, ніж про ошатність, і про те, щоб позбавити мене зайвих страждань, а не про мій блиск. Одяг, у якому я прибув із Женеви, ще не зносився, і вона додала до нього лише капелюх і трохи білизни. У мене не було манжетів, але вона мені їх не дала, хоча мені й дуже того хотілося. Вона вдовольнилася тим, що дала мені змогу бути охайним, і, поки я був у її товаристві, мені не доводилося нагадувати про це.

Незабаром після моєї катастрофи господиня, що пустила мене до себе жити, сказала, що, можливо, знайшла для мене місце і що мене хоче бачити одна знатна пані. Я відразу ж уявив, що починається моя пригода у вищому світі, бо я завжди повертався до цих мрій. Але пригода виявилася не такою блискучою, як я сподівався. Мене відвів до цієї пані слуга, який їй про мене і розповів. Вона розпитала мене і гарненько розглянула. Мабуть, я справив на неї непогане враження, і мене відразу взяли до неї на службу, але зовсім не як фаворита, а як лакея. На мене вдягли таку ж ліврею, що й у решти прислуги, єдина відмінність полягала в тому, що вони носили аксельбанти, а мені їх не дали. На лівреї не було галунів, і вона могла зійти за звичайне міське вбрання. Ось чим закінчилися мої великі надії.

Графиня де Верселлі, до якої я став на службу, була бездітною вдовою. Чоловік її був родом з П’ємонта, а її саму я завжди вважав савояркою, позаяк не міг навіть уявити, щоб п’ємонтка так добре і чисто говорила по-французьки. Вона була середнього віку, з дуже шляхетним обличчям, досить освічена, любила і добре знала французьку літературу. Вона багато писала і притому завжди по-французьки.

Її листи відзначалися тією ж літературною витонченістю, що й листи пані де Севіньє, тож відносно деяких можна було навіть помилитися. Моє основне заняття, яке зовсім не викликало в мене відрази, полягало в тому, що я писав під її диктування, оскільки рак грудей, що завдавав їй багато страждань, уже не давав змоги їй писати самій.

Пані де Верселлі була не лише дуже розумна, а й мала душу піднесену й сильну. Я був при її останній днині, я бачив, як вона страждала і як помирала, ні на хвилину не виявляючи слабкості, без найменших зусиль над собою, ніколи не виходячи зі своєї жіночої ролі і не підозрюючи, що робить філософськи: це слово тоді ще не увійшло в моду, і вона навіть не знала того його сенсу, який надається йому тепер. Сила її характеру доходила іноді до сухості. Вона завжди здавалася мені так само малочутливою до інших, як до себе самої, і якщо вона робила добро нещасним, то лише ради самого добра, а не із щирого співчуття. Я в деякій мірі відчував цю байдужість на собі протягом трьох місяців, що провів біля неї. Було б природно, якби вона покохала молодого хлопця, що подає надії і постійно був у неї на очах, і якби вона подумала, відчуваючи наближення смерті, що після її кончини йому знадобиться допомога й надійне плече. Проте, чи то вона визнала мене не вартим особливої уваги, чи то докучливі люди з її оточення заважали їй думати про когось, окрім них, але вона нічого для мене не зробила.

Але я добре пам’ятаю, що вона виявила деяку цікавість, бажаючи пізнати мене ближче. Іноді вона розпитувала мене, любила, щоб я їй показував свої листи до пані де Варенс і розповідав їй про свої почуття. Але вона обрала поганий підхід до того, щоб пізнати мої почуття, бо сама ніколи не показувала мені своїх власних. Моє серце любило виливатися, але відчуваючи при цьому, що виливається в інше. А сухі й холодні розпитування, без жодного знаку схвалення чи осуду моїх відповідей, зовсім не схиляли мене до довір’я. Не розуміючи, подобається їй чи ні моя балаканина, я більше боявся сказати те, що може мені нашкодити, ніж прагнув виказати свої думки. Відтоді я помітив, що подібна суха манера розпитувати людей, щоб трохи краще пізнати їх, властива багатьом жінкам з претензіями на розум. Вони думають, ніби, ховаючи свої почуття, зможуть краще проникнути у ваші, але не помічають, що тим самим позбавляють вас бажання свої почуття виказувати. Людина насторожується вже від того, що до неї чіпляються з розпитуваннями, і якщо їй здається, що її викликають на відвертість, не відчуваючи при цьому до неї справжнього інтересу, вона брехатиме, відмовчуватиметься, стежитиме за кожним своїм словом з подвоєною увагою і визнає за краще зійти за дурня, ніж бути обдуреною марною цікавістю. Ховаючи своє серце, ми обираємо поганий спосіб прочитати що-небудь у серці іншої людини.

Пані де Верселлі не сказала мені ні слова, в якому пролунали б прихильність, жаль або приязнь. Вона холодно розпитувала мене, я стримано відповідав. Мої відповіді були такі сором’язливі, що вона, мабуть, визнала їх боязкими, і вони їй набридли. Останнім часом вона вже не задавала мені питань і говорила зі мною тільки про справу. Вона судила про мене більше з того, що зробила для мене сама, ніж з того, який я був, і, бачачи в мені лише лакея, завадила мені бути кимось іншим.

Здається, вже тоді я відчув на собі лиху гру таємних інтересів, які переслідували мене все життя і відвернули мене від того, що звичайно викликало її. Пані де Верселлі не мала дітей, і її спадкоємцем був племінник, граф де ля Рок, який старанно за нею доглядав. Крім того, її головні слуги, бачачи наближення її кончини, не забували і про себе; навколо неї метушилося стільки народу, що навряд чи у неї знайшовся час подумати про мене. Управителем будинку був такий собі пан Лоренці, спритний чоловік, чия дружина, ще більша спритниця, так утерлася в довір’я до господині, що була радше на становищі подруги, ніж жінки на платні. Вона приставила до неї покоївкою свою племінницю, мадемуазель Понталь, хитру бестію, яка вдавала із себе служницю-хазяйку і так уміло допомагала тітці вертіти господинею, що та вже на все дивилася їхніми очима і діяла їх руками. Я не мав щастя сподобатися цим трьом особам, я слухався, але не служив їм, я не уявляв, що, крім служби нашій спільній господині, повинен ще бути лакеєм її лакеїв. До того ж моя особа викликала у них тривогу. Вони чудово розуміли, що я не на своєму місці, побоювалися, як би їхня пані також не зрозуміла це і не захотіла виправити моє становище, що могло б зменшити їхню частину спадку. Люди такого ґатунку, надто жадібні, щоб бути справедливими, дивляться на заповідане іншим як на відняте від власного статку. Отже, вони об’єдналися, щоб віддалити мене від господині.

Вона любила писати листи, в її становищі це розважало, але вони, удавшись до допомоги лікаря, переконали її в тому, що це заняття її стомлює. Під тим приводом, що я не справляюся із службою, до неї запросили замість мене двох здоровенних хлопців-носіїв. Нарешті, вони так підстроїли, щоб мене тиждень не допускали в кімнату господині, поки вона не склала заповіту. Правда, після цього я входив до неї, як раніше, і навіть частіше, ніж інші, бо страждання цієї бідолашної жінки надривали мені серце, а твердість, з якою вона зносила їх, викликала глибоку повагу до неї і любов. Я пролив багато щирих сліз у її кімнаті, яких не помітили ані вона, ані хтось інший.

Нарешті вона нас покинула. Я бачив, як вона вмирала. Вона жила як жінка розумна і розсудлива, а померла як мудрець. Можу сказати, що католицька релігія стала для мене привабливішою завдяки тому, з якою душевною ясністю, без афектації і з увагою вона виконала її останні обряди. З природи вона була серйозна, а під кінець хвороби прибрала якоїсь веселості, надто рівної, щоб бути нещирою, що була противагою її сумному становищу. Вона лежала в ліжку лише останні два дні і не припиняла тихо-мирно розмовляти з усіма. Нарешті, уже замовкнувши і борючись з агонією, вона раптом голосно пукнула. «Що ж, – сказала вона, – жінка, здатна пукати, ще не вмерла». Це були її останні слова.

Своїм молодшим слугам вона заповідала річну платню. Я не входив до штату її прислуги і не отримав нічого. Проте граф де ля Рок велів видати мені тридцять ліврів і залишив мені новий одяг, який був на мені і який пан Лоренці хотів забрати. Він навіть пообіцяв підшукати мені місце і дозволив навідати його. Я заходив до нього два-три рази, але так і не зміг з ним поговорити. Я легко засмучувався і більше туди не ходив. Незабаром ми побачимо, який я був неправий.

І чому тільки я не завершую розповідь про свою службу у пані де Верселлі на цьому місці? Хоча зовні моє становище не змінилося, я покинув її будинок не таким, яким був раніше. Я забрав звідти довгу пам’ять про злочин і нестерпні докори сумління, гіркота яких і через сорок років не слабшає, а лише посилюється в міру того, як я старію. Хто б міг повірити, що дитячий гріх матиме такі жорстокі наслідки? Саме через ці більш ніж імовірні наслідки моє серце й не може заспокоїтися: я, можливо, спричинився до загибелі в ганьбі й убогості милої, чесної й гідної поваги дівчини, яка, безперечно, була набагато краща за мене.

Не буває так, щоб загальний розлад господарства не призвів до безладу в домі і не губилося багато речей, проте слуги були такі чесні, а подружжя Лоренці таке пильне, що в інвентарі не виявлялося недостач. Одна лише мадемуазель Понталь не долічилася вже старої, рожевої із сріблом стрічки.[30] Я мав доступ до багатьох інших, куди кращих речей, але лише ця стрічка спокушала мене, і я її вкрав. А що я і не думав її ховати, у мене її незабаром знайшли. Мене запитали, де я її взяв. Я знітився і, плутаючись і червоніючи, заявив, що мені дала її Маріон. Юну Маріон, родом з долини Мор’єн у Савойї, пані де Верселлі взяла до себе кухаркою в той час, коли перестала їсти і, маючи потребу більше в кращих бульйонах, ніж у тонких рагу, відпустила свою колишню кухарку. Маріон мала не лише красу, а й свіжий колір обличчя, який буває тільки у горців, та особливо вирізняв її скромний і лагідний вигляд. Неможливо було, побачивши її, не покохати, до того ж вона була добра, розсудлива і надзвичайно віддана.

Тому моє звинувачення всіх здивувало. Їй довіряли не менше, ніж мені, і вирішили перевірити, хто з нас двох злодій. Покликали її. Зібралося багато народу, прийшов і граф де ля Рок. Вона прийшла, їй показали стрічку. Я нахабно звинуватив її. Вона мовчки кинула на мене ошелешений погляд, який обеззброїв би і демонів, але перед яким устояло моє варварське серце. Вона твердо, але без запальності заперечувала свою провину, закликала мене схаменутися і не ганьбити невинну дівчину, яка не завдала мені ніякого лиха, а я з пекельною безсоромністю стверджував і далі, дивлячись їй в очі, що стрічку мені дала саме вона. Бідолашна дівчина залилася сльозами і лише прошепотіла: «Ах, Руссо, я думала, що ви добрі. Ви робите мене дуже нещасною, але не хотіла б я бути на вашому місці». Оце й усе. Вона захищалася й далі з колишньою простотою і твердістю, але не дозволила собі і найменшого випаду проти мене. Ця стриманість, у порівнянні з моєю рішучістю, була витлумачена не на її користь. Здавалося неможливим припускати, з одного боку, таку диявольську зухвалість, а з другого – таку ангельську смиренність.

Справу, здавалося, вирішили не остаточно, але схилялися більше повірити мені. Зважаючи на сум’яття, що панувало в домі, заглиблюватися в суть уже не стали, і граф де ля Рок, одіславши нас обох, сказав лише, що совість винного відомстить йому за невинного. Його пророкування справдилося і не припиняє здійснюватися щодня.

Не знаю, що сталося з цією жертвою мого наклепу, але навряд чи вона змогла після цього легко підшукати собі гарне місце, бо її честь було жорстоко зганьблено. Крадіжка, хай і дріб’язкова, але з метою спокусити хлопця, брехня і впертість не давали можливості ставитися з довірою до тієї, в кому зібрано стільки пороків. Але я навіть не вважаю вбогість і остракізм найбільшими небезпеками, на які я наразив її. Хто знає, куди міг завести в її віці відчай приниженої правоти! І якщо мої муки в тому, що я зробив її нещасною, нестерпні, то яка ж їхня сила від думки про те, що я зробив її гіршою за себе!

Цей жорстокий спогад часом турбує і хвилює мене так, що моїми безсонними ночами ця бідолашна дівчина з’являється дорікнути мені в моєму злочині, ніби його скоєно вчора. Поки я жив спокійно, він мучив мене менше, але серед життєвих гроз він позбавляє мене солодкої втіхи безвинно гнаних і змушує мене до краю відчути те, про що я написав і в одному зі своїх творів, а саме: гризоти дрімають у щасливу пору нашого життя, але прокидаються у знегодах. Проте я ніколи не наважувався дати полегкість своєму серцю, признавшись другові. Найближчі стосунки не змусили мене признатися навіть пані де Варенс. Я признавався лише в тому, що сумління моє обтяжує жахливий вчинок, але ніколи не пояснював, у чому він полягав. Таким чином, тягар цей обтяжував моє сумління до цього дня, і можу сказати, що бажання позбутися його якоюсь мірою вплинуло на моє рішення написати цю сповідь.

Я був цілком відвертий у зізнанні, яке щойно зробив, і ніхто не визнає, що я применшив чорноту свого злочину. Але я не справдив би призначення цієї книги, якби не виклав разом з тим і своїх душевних настроїв та побоявся вибачити собі в тому, що відповідає істині. У ту жорстоку мить я був як ніколи далекий від злості і, що дивно, але правдиво, звинувачував ту нещасну дівчину саме тому, що був сповнений до неї дружніх почуттів. Я думав про неї і переклав свою провину на першу людину, думка про яку прийшла мені до голови. Я звинуватив її в тому, що хотів зробити сам, – звинуватив у тому, що вона дала мені стрічку, тоді як мав намір подарувати стрічку їй сам. Коли її привели, серце моє стислося, але присутність натовпу людей пересилила моє каяття. Я мало страшився покарання, але страшився сорому, і страшився його більше, ніж смерті, більше, ніж злочину, найбільше на світі. Від сорому мені хотілося провалитися на місці, задихнутися в центрі землі, непереможний сором пересилював усе інше. Сам лише сором зробив мене зухвалим, і що злочиннішим я ставав, то непохитнішим робив мене страх признання. Я бачив лише жах того, що мене публічно оголосять злодієм, брехуном і наклепником. Цілковите потрясіння всього мого єства позбавляло мене здатності відчувати що-небудь ще. Якби мені дали час схаменутися, я напевно зізнався б у всьому. Якби пан де ля Рок одвів мене вбік і сказав: «Не занапащайте бідолашну дівчину, якщо ви завинили, признайтеся в цьому мені», – я тієї ж хвилини кинувся б до його ніг, цілком певний цього. Але мене залякували й далі, тоді як треба було підбадьорити.

Слід було взяти до уваги і мій вік, адже я ледве перестав бути дитиною, а швидше, як і раніше, нею залишався. Воістину за молодих літ чорні справи набагато злочинніші, ніж у зрілому віці, але набагато вибачніше те, що є лише слабкістю, а мій гріх по суті й не був нічим іншим.