Розділ «Частина перша»

Тому сам по собі спогад про нього засмучує мене менше, ніж думка про його наслідки. Він навіть спасенніше вплинув на мене, до віку відвернувши від учинків, схожих на злочин, через жахливе враження, що залишилося в мені від того єдиного, що я скоїв. Я відчуваю, що й моя огида до брехні походить багато в чому від жалю з приводу цієї одного разу сказаної і такої чорної брехні. Якщо можливо спокутувати злочин, як я насмілююся думати, то я, мабуть, спокутував його численними нещастями, що впали на мене в кінці життя, сорокалітньою прямотою і чесністю, які я виявляв у найскрутніших становищах. У сердешної Маріон стільки месників у цьому світі, що я майже не боюся забрати свою провину із собою в могилу, хоч як би тяжко я завинив перед нею. Ось що я хотів сказати. Хай же мені буде дозволено вже до цього не повертатися.

Книга третя

1728–1730

Покинувши пані де Верселлі майже таким, яким до неї прийшов, я повернувся до своєї колишньої квартирної хазяйки і прожив у неї п’ять чи шість тижнів. У той час здоров’я, молодість і неробство часто робили нестерпним мій темперамент. Я був неспокійний, неуважний і мрійливий, плакав, зітхав і жадав якогось невідомого мені щастя, позбавленим якого себе почував. Цей стан неможливо описати, та й мало хто з чоловіків може його собі уявити, тому що більшість заздалегідь витрачає цю повноту життєвих сил, болісну і солодку, яка, п’янячи бажанням, дає передчуття насолоди. Моя нуртуюча кров невпинно наповнювала мій мозок жіночими образами, але, не розуміючи їх справжнього призначення, я лише змушував їх грати ту дивну роль, яку вони й раніше грали в моїх фантазіях. Такі думки тримали мої почуття в постійному і нестерпному збудженні, але мене, на щастя, не навчили, як його позбавлятися. Я віддав би життя, щоб побути чверть години з якою-небудь мадемуазель Готон. Але я був уже не в тому віці, коли дитячі ігри були звичайною річчю. З літами прийшов сором, супутник гріха, і посилив мою природну сором’язливість, зробивши її майже нездоланною. Ніколи, ні тоді, ні згодом, я не вмів упадати за жінками, якщо вони не схиляли мене до цього самі, роблячи зі свого боку перші кроки, навіть коли розумів, що переді мною жінка не надто строгих правил.

Моє збудження досягло таких меж, що, не будучи в змозі задовольнити свої бажання, я розпалював його найбезглуздішими витівками. Я ховався в темних алеях і затишних місцях, звідки міг здалека показуватися жінкам у тому вигляді, в якому хотів би бути поруч з ними. Те, що я відкривав їхнім очам, було дещо радше смішне, ніж непристойне. Безглузду насолоду, якої я зазнавав, неможливо описати. Ще крок, і я не сумнівався, що врешті-решт яка-небудь рішуча особа вчинить зі мною саме так, як я бажав, от тільки у мене бракувало сміливості дочекатись. Одна з моїх витівок закінчилася майже комічним, хоч і не таким приємним для мене чином.

Якось я влаштувався в глибині якогось двору, де був колодязь, до якого дівчата з близького будинку часто приходили по воду. Там був невеликий спуск, декілька проходів вели від нього до льохів. Я дослідив у темряві ці довгі і темні підземні коридори й вирішив, що вони нескінченні і в разі потреби я знайду в них надійний притулок. Переконавшись у цьому, я почав показувати очам дівчат, що прямували до колодязя, видовище радше смішне, ніж спокусливе. Розумніші вдавали, що нічого не бачать, другі сміялися, а треті визнали себе ображеними і зчинили галас. Я кинувся до свого притулку, за мною погналися. Позаду себе я чув чоловічий голос, на що аж ніяк не розраховував, і це мене дуже налякало. Я побіг у глиб підземелля, ризикуючи заблукати в ньому. Галас, вигуки і чоловічий голос невідступно йшли за мною. Я покладався на темряву і раптом побачив світло. Я затремтів і кинувся вперед. Шлях мені перегородила стіна. Тікати далі було неможливо, залишалося лише чекати на місці на вирішення своєї долі. За мить мене наздогнав і схопив високий чоловік з пишними вусами, у крислатому капелюсі і з великою шаблею. Його супроводжували чотири чи п’ять старих жінок, що озброїлися держаками від мітел, серед яких я помітив і маленьку пустунку, що виказала мене, – їй, напевно, хотілося розгледіти моє обличчя.

Чоловік із шаблею, схопивши мене за руку, грубо запитав, що я тут роблю. Зрозуміло, що готової відповіді у мене не було. Але тієї критичної миті мені вдалося, зібравши всю силу свого розуму, вигадати якусь романтичну історію. Я благав його зглянутися над моїм віком і становищем, сказав, що я молодий іноземець знатного походження, який утратив розум, що я втік з рідної домівки, бо мене хотіли посадовити під замок, і я загину, якщо про мене стане відомо, але, якщо він відпустить мене, я напевне зможу коли-небудь віддячити йому за його доброту.

Усупереч сподіванню, мої слова і мій вигляд подіяли: страшний чоловік розчулився і, прочитавши мені коротку нотацію, відпустив мене, ні про що більше не розпитуючи. З того, з яким виглядом проводжали мене очима дівчина і старі жінки, я зрозумів, що цей чоловік, який так мене налякав, зробив мені послугу, і, коли б я попався в їхні руки, так легко не відбувся б. Я чув, як вони щось невдоволено бурмотіли, але мене це не турбувало: побачивши, що чоловік не збирається вдаватися до шаблі, я цілком упевнився, що сила і спритність урятують мене від їх зброї.

Через кілька днів, проходячи по вулиці з молодим абатом, моїм сусідом, я здибався з чоловіком із шаблею. Він упізнав мене і глузливо промовив, передражнюючи мене: «”Я принц, я принц, але боягуз!” Одначе його світлості не варто братися за колишнє». Він нічого не додав до цього, і я, похнюпивши голову, швидко пройшов повз нього, дякуючи йому в душі за скромність. Очевидно, кляті баби присоромили його за легковір’я. Хай там як, він хоч і п’ємонтець, а був добра людина, і я завжди згадую про нього з вдячністю: адже випадок був такий забавний, що будь-хто інший на його місці знеславив би мене, аби лише посмішити присутніх. Ця пригода, хоча й не мала наслідків, надовго повернула мені розсудливість.

Моє перебування у пані де Верселлі подарувало мені кілька знайомств, які я підтримував, маючи надію, що вони виявляться корисними. Час від часу я відвідував савойського абата на ім’я Гем, наставника дітей графа де Меллареда. Цього молодого і маловідомого юнака, що відзначався здоровим глуздом і освіченістю, я можу назвати найчеснішою людиною, яких мені доводилося знати. Знайомство з ним не обіцяло мені ніякої користі в тій справі, яка мене цікавила, оскільки він не був таким впливовим, щоб комусь мене порекомендувати, але я знайшов у нього щось цінніше, що стало мені у пригоді на все життя: уроки здорової моралі і правила прямодушності.

Мої смаки і мої думки завжди то линули поза хмари, то падали дуже низько, – я був то Ахіллом, то Терсітом, то героєм, то негідником.[31] Пан Гем постарався поставити мене на місце і показати мені мене самого, не надто турбуючись про моє самолюбство, але й не позбавляючи мужності. Він з великою повагою розповів мені про мій характер і мої здібності, але додав, що в мені самому йому бачаться риси, які завадять скористатися моїми талантами у тому розумінні, що вони не стільки стануть мені у пригоді, щоб досягти багатства, скільки допоможуть обійтися без нього. Він намалював мені правдиву картину людського життя, про яке я мав досить хибне уявлення; від нього я дізнався, що навіть серед несприятливих обставин розумна людина завжди має можливість прагнути до щастя і досягти його, що не бува справжнього щастя без мудрості і що мудрість приступна людям будь-якого звання. Він набагато зменшив моє схиляння перед величчю, довівши мені, що ті, хто править іншими, не мудріші і не щасливіші за них.

Він сказав мені дещо, про що я часто потім згадував, а саме: якби люди могли читати в чужих серцях, було б більше охочих спуститися, ніж тих, хто захотів би піднестися над іншими. Ця думка, вражаюче правдива і нітрохи не перебільшена, чимало допомагала мені в моєму житті, змушуючи спокійно залишатися на своєму місці. Абат Гем дав мені перші справжні поняття про честь, яку раніше мій пихатий розум осягав лише в її крайнощах. Він дав мені зрозуміти, що суспільство не цінує високої доблесті, що, піднімаючись надто високо, часто ризикуєш упасти, що старанність і добросовісне виконання дрібних обов’язків вимагає не менших зусиль волі, ніж героїчні подвиги, і може дати більше користі для чесного і щасливого життя, і що незрівнянно краще мати постійну повагу людей, ніж зрідка викликати їхнє захоплення.

Щоб визначити обов’язки людини, нам мимоволі довелося простежити їх походження. До того ж зроблений мною крок, наслідком якого і стало моє теперішнє становище, спонукав нас до розмови про релігію. Читачі вже зрозуміли, що чесний пан Гем, принаймні значною мірою, став прообразом для мого савойського вікарія, і лише обережність змушувала його говорити з осторогою, про деякі речі висловлюючись менш відверто, ніж мій вікарій. Я дослівно переповів публіці всі його настанови, почуття та зізнання, аж до його поради мені повернутися на батьківщину. Тож не розводитимуся більше про наші розмови, зміст яких може стати відомий кожному, скажу лише: його мудрі уроки, що спершу не надто на мене подіяли, заронили в моє серце сім’я доброчесності і релігійності, яке ніколи не в’януло і лише чекало на доторк чиєїсь більш дорогої мені руки, щоб почати давати плоди.

Хоча у той час моє навернення до нової віри було не надто глибоким, я не залишався байдужим до його слів. Розмови з ним мені не надокучали, а, навпаки, привертали мене своєю ясністю, простотою і головним чином щиросердим співчуттям, яким вони були переповнені. Моя чутлива душа завжди змушувала мене привертатися до людей не стільки за добро, яке вони мені зробили, скільки за саму доброзичливість до мене; і в цьому моє чуття ніколи не обманювало мене. Тож я щиро прикипів серцем до абата Гема і став, так би мовити, його другим учнем, і це відразу дало мені користь і стало неоцінимим благом, відвернувши від схильності до пороку, до якого вабило мене неробство.

Та одного разу, коли я найменше думав про це, по мене прислали від графа де ля Рока. Я ходив до нього не раз, так і не змігши поговорити з ним, мені це набридло, і я припинив візити, вирішивши, що він забув про мене або що я справив на нього погане враження. Я помилився. Він неодноразово був свідком того, з яким задоволенням я виконував свої обов’язки біля його тітки, навіть говорив з нею на цю тему і нагадав мені про це, коли сам я вже й думати про це забув. Він добре прийняв мене і сказав, що, не бажаючи тішити мене непевними обіцянками, шукав для мене місце, що це вдалося йому, і тепер він дає мені змогу спробувати кимось стати у цьому житті, а решта залежить від мене самого. Він повідомив мені, що відправляє мене у впливовий і поважаний дім, де я матиму найкращих покровителів, щоб підвищитися на службі, і, хоча перший час зі мною будуть поводитися, як із звичайним слугою, яким я і був ще недавно, я можу бути певен, що недовго залишуся лакеєм, якщо своїми почуттями і поведінкою заслужу кращої оцінки і вищого становища. Кінець цієї промови жорстоко зруйнував блискучі надії, заронені її початком. «Он як! Знову лакей!» – подумав я з гіркою досадою, яку, втім, незабаром згладила моя впевненість у собі. Я відчував, що я не створений для такого звання, і не побоювався, що мене в ньому надовго залишать.

Граф де ля Рок відвів мене до графа де Гувона, головного стайничого королеви і голови знаменитого дому де Солярів. Шляхетна зовнішність і привітний прийом цього поважного старого дуже мене зворушили. Він розпитував мене з цікавістю, і я відповідав йому з цілковитою щирістю. Він сказав графу де ля Року, що у мене приємне і розумне обличчя, і що я, мабуть, справді розумний, але цього ще недостатньо і треба побачити решту моїх якостей. Потім, обернувшись до мене, він сказав: «Дитино моя, починати завжди найважче, але ваш початок не буде надто важким. Будьте розсудливі і постарайтеся сподобатися тут усім – ось поки ваш єдиний обов’язок. Головне – не занепадайте духом, і ми про вас потурбуємося». Він негайно пішов до маркізи де Брей, своєї невістки, і відрекомендував мене їй, а потім абатові де Гувону, своєму синові. Такий початок здався мені доброю ознакою. Я був уже досить досвідчений, щоб зрозуміти, що, коли беруть на службу простого лакея, з ним не поводяться так добре.

І справді, до мене ставилися не як до слуги. Хоча обідав я в людській, мені не дали лівреї, а коли молодий гульвіса граф де Фавріа забажав, щоб я стояв на зап’ятках його карети, його дід узагалі заборонив мені будь-кого супроводжувати таким чином і виконувати свою посаду поза домом. У той самий час я прислуговував за столом і виконував майже всі обов’язки слуги, але виконував їх до деякої міри вільно і не був приставлений спеціально до кого-небудь. Якщо не брати до уваги обов’язку писати листи, які мені іноді диктували, і вирізати картинок для графа де Фавріа, я мав у своєму розпорядженні майже весь свій час. Таке випробування, якого я не помічав, було, безперечно, дуже небезпечним і навіть не дуже гуманним, оскільки велике неробство могло розвинути в мені пороки, яких у мене без нього не було б.

Але, на щастя, цього не трапилося. Повчання пана Гема запали мені в серці і так мені сподобалися, що я кілька разів ходив до нього, щоб знову послухати їх. Думаю, що ті, хто бачив, як я іноді потихеньку виходив з дому, зовсім не здогадувалися, куди я йшов. Не було нічого розумнішого за ті поради, які він давав мені щодо моєї поведінки. Початок моєї служби був чудовим, я був такий старанний, уважний і запопадливий, що всіх зачарував. Одначе абат Гем мудро застеріг мене, щоб я стримав свій початковий запал, аби згодом він не ослабів і на це не звернули б уваги. «Початок вашої служби, – сказав він, – стане мірилом тих вимог, які висуватимуть до вас і в майбутньому. Тож витрачайте свої сили ощадливіше, щоб згодом зробити більше, але остерігайтеся робити менше».

Оскільки ніхто не проаналізував моїх маленьких талантів і в мені припускали лише те, що дано від природи, мені здавалося, попри обіцянки графа Гувона, що ніхто й не думав шукати мені кращого застосування. За невдалими сімейними справами про мене майже забули. Маркіз де Брей, син графа де Гувона, був тоді послом у Відні. При дворі відбулися зміни, що зачепили й родину графа, і декілька тижнів усі були в такому хвилюванні, що їм було не до мене. Тим часом завзяття моє досі майже не слабшало. Одна обставина справила на мене і хороший і поганий вплив, змусивши не шукати розваг поза домом і разом з тим змусивши ставитися дещо недбаліше до виконання своїх обов’язків.

Мадемуазель де Брей була приблизно мого віку, гарної статури, досить красива, з дуже білою шкірою і дуже чорним волоссям. Незважаючи на те, що вона була брюнетка, на її обличчі лежав вираз лагідності, властивий лише блондинкам, перед яким моє серце ніколи не могло встояти. Придворний туалет, який так личить молодим жінкам, підкреслював її красиву талію, відкривав груди і плечі, а оскільки двір був тоді в жалобі, чорне плаття робило ще сліпучішим колір її шкіри. Мені скажуть, що не справа слуги помічати такі речі. Звичайно, це було неправильно; а проте я помічав усе це, та й не лише я. Метрдотель та інші слуги говорили іноді про це за столом з грубістю, що змушувала мене жорстоко страждати. Утім, я не настільки утратив розум, щоб закохатися серйозно. Я не забувався, знав своє місце і не давав волі своїм бажанням. Я любив дивитися на мадемуазель де Брей, слухати її слова, позначені розумом, почуттям, чесністю. Моє честолюбство обмежувалося задоволенням робити послугу їй і не виходило за межі моїх прав. За столом я старанно шукав нагоди ними скористатися. Якщо її лакей на хвильку відходив від її стільця, я миттю займав його місце. В інший час я стояв проти неї, намагаючись прочитати в її очах, чого вона хоче, ловив мить, щоб змінити їй тарілку.