Розділ «Частина перша»

Я ніколи не покінчив би з подробицями, якби досліджував усі шляхи, якими за час свого учнівства спустився від піднесеного героїзму до низькості останнього негідника. У той самий час, набувши всіх пороків, властивих моєму становищу, я не міг відразу перейнятися і смаками своїх товаришів. Їхні розваги здавалися мені нудними, і коли надмірні утиски остаточно відвернули мене і від праці, мені стало нестерпним все навколо. Це повернуло мені давно втрачений смак до читання. Читання замість роботи стало новим злочином, воно накликало на мене й нові покарання. Збуджувана перешкодами, ця схильність перетворилася на пристрасть, а незабаром і на одержимість.

Книжками мене забезпечувала відома книготорговка Ля Трібю. Мені годилися будь-які книжки, я без розбору і з однаковою жадібністю читав і гарні книги, і погані. Я читав у майстерні, читав, ідучи з дорученнями, читав у нужнику і забувався там на цілі години, голова у мене йшла обертом від читання – я тільки те й робив, що читав. Хазяїн шпигував за мною, ловив мене за читанням, лупцював і забирав книжки. Скільки томів було пошматовано, спалено і викинуто у віконце! Скільки творів у Ля Трібю залишилося в розрізненому вигляді! Коли мені бувало нічим їй платити, я залишав їй у заставу свої сорочки, краватки, будь-яке лахміття і регулярно відносив їй три су своїх недільних чайових.

Ось і знадобилися грошенята, скажуть мені. Це правда, але так вийшло, бо читання позбавило мене всіх інших занять. Цілком віддавшись новій пристрасті, я тільки й робив, що читав, і припинив красти. Це ще одна моя характерна риса. Незважаючи ні на яку звичку до відомого способу життя, будь-яка дрібниця відволікає мене, змінює мої смаки, привертає мене і, нарешті, викликає в мені пристрасть; і тоді все забувається, я думаю лише про новий предмет, що зацікавив мене. Серце моє калатало від нетерпіння перегорнути нову книжку, що лежала в кишені. Щойно залишившись один, я діставав її і вже не думав про те, щоб нишпорити в хазяйській шафі. Не думаю, що став би красти і заради дорожчих своїх забаганок. Маючи мізерні кошти, я не розраховував у такий спосіб роздобути їх на майбутнє. Ля Трібю надавала мені кредит, я платив потроху, а коли клав книжку до кишені, то забував про все. Природно отримувані мною гроші так само природно спливали до цієї жінки, а коли вона наполегливо вимагала плати, у мене під рукою щонайперше виявлялися власні речі. Крадіжка на майбутнє була б надто великою передбачливістю, а крадіжка ради негайної сплати навіть не спокушала мене.

Від нагінок, побоїв, таємного і погано підібраного читання моя вдача ставала мовчазною і похмурою, розум починав псуватися, і я жив справжнім ізгоєм. Тим часом, якщо мої смаки не оберегли мене від примітивних і вульгарних книг, доля уберегла мене від книг брудних і непристойних. Не те щоб Ля Трібю, жінка з усякого погляду згідлива, совістилася мені давати їх, але, набиваючи на них ціну, вона показувала їх мені з такою таємничістю, що змушувала мене від них відмовлятися як з огиди, так і з сорому. Так випадок допоміг соромливості, і мені було вже за тридцять, коли я вперше заглянув у ці небезпечні книги, які одна прекрасна пані вважала незручними, бо їх можна читати лише потай.

Менш ніж за рік я вичерпав запаси небагатої крамниці Ля Трібю і опинився ні з чим у години свого дозвілля. Пристрасть до читання і самі книги, хай іноді й погані, і без розбору читані, відвернули мене від дитячих пустощів і настроїли моє серце на почуття шляхетніші, ніж ті, що давало мені моє становище. Відвернувшись від усього, що було мені приступне, і відчуваючи себе безнадійно позбавленим усього, що мене приваблювало, я не бачив навколо нічого, що могло б утішити серце. Моя здавна збентежена чуттєвість вимагала втіх, джерела яких я навіть не міг собі уявити. Я був так само далекий від справжнього джерела, як ніби був безстатевою істотою, і, ставши вже юнаком, згадував іноді про свої дитячі пустощі, не в змозі уявити собі нічого іншого. У цьому дивному становищі моя неспокійна уява взяла напрям, який урятував мене від самого себе і заспокоїв зароджувану чуттєвість. Вона живилася сценами, що зацікавили мене під час читання: я згадував їх, змінював, уживався в них, стаючи одним з уявних персонажів, і бачив себе постійно в найприємніших для себе обставинах. Так, уявне становище, в яке я себе поміщав, врешті-решт змушувало мене забути про сучасне, яким я був такий незадоволений. Любов до уявного світу і легкість, з якою я в нього переносився, остаточно відвернули мене від мого оточення і зумовили мою схильність до самотності, якій з того часу я і залишаюся вірний. Надалі ми не раз побачимо дивні наслідки такої схильності, такої мізантропічної і похмурої на зовнішній погляд, але що насправді походить від надто прихилистого, надто люблячого, надто ніжного серця, яке, через неможливість знайти собі подібних серед тих, що живуть, змушене живитися химерами. Зараз мені досить лише відзначити витоки і першопричину цієї схильності, яка змінила і зменшила мої пристрасті за допомогою них самих і зробила мене лінивим до дії через надмірну палкість бажань.

Так, у постійній тривозі і незадоволеності всім і самим собою, я дійшов свого шістнадцятиріччя, не люблячи своїх занять, не радіючи своєму віку, не відаючи нічого про предмет бажань, що мучили мене, плачучи невідомо про що, зітхаючи невідомо про кого, ніжно леліючи свої химери і не бачачи навколо себе нічого, гідного їх замінити. Щонеділі після церкви товариші кликали мене розважитися разом з ними. Я охоче ухилявся б, якби міг, але, почавши грати з ними, захоплювався і заходив далі за інших, стаючи непохитним і нестримним. Такий я був завжди. Під час наших заміських прогулянок я йшов уперед, не думаючи про повернення, аж поки мені нагадували про це інші. Двічі мені доводилося опинятися таким чином перед зачиненою міською брамою. Зрозуміло, як мені діставалося наступного дня, а вдруге мені обіцяли такий прийом у разі повторення, що я вирішив більше не ризикувати.

Але цей такий жахливий третій раз усе ж таки стався. Мою пильність обдурив клятий капітан Мінутолі, який зачиняв свою браму на півгодини раніше за інших. Я повертався з двома товаришами. Не дійшовши півльє до міста, я почув звуки вечірньої зорі, прискорив крок, почув бій барабанів і побіг щодуху. Я здалеку побачив солдатів на посту і, задихаючись, мчався до них так, що серце виплигувало з грудей. Я намагався кричати їм, але груди мені здавило. Було надто пізно. Мені залишалося двадцять кроків, коли я побачив, як піднімають перший міст. Я здригнувся, побачивши в повітрі його жахливі роги, похмурі й фатальні провісники неминучої долі, що чекала на мене з цієї миті.

У першому пориванні відчаю я кинувся на схил, кусаючи землю. Мої товариші лише посміювалися, змирившись зі своїм нещастям. Змирився зі своєю долею і я, але інакше. На цьому самому місці я присягнувся ніколи не повертатися до хазяїна, і наступного ранку, коли після відкриття брами вони повернулися в місто, я розпрощався з ними назавжди, попросивши їх тільки сповістити таємно мого кузена Бернара про ухвалене мною рішення та повідомити його про місце, де ми могли б побачитися з ним востаннє.

Відтоді як я став працювати у гравера, ми бачилися рідше, хоча якийсь час і зустрічалися неділями, але поступово обросли новими звичками і стали бачитися менше. Переконаний, що цим змінам багато в чому сприяла його мати. Він був хлопцем з «верхнього» міста, а я, жалюгідний підмайстер, став просто хлопчиськом із Сен-Жерве.[24] Незважаючи на те, що ми були родичами, ми втратили рівність, і знатися зі мною було принизливо. Одначе наші стосунки не зовсім припинились, і оскільки він був з природи добрий, то слухався часом свого серця, всупереч материнським урокам. Дізнавшись про моє рішення, він примчався, але не для того, щоб відраяти мене чи податися зі мною, а щоб за допомогою невеликих подарунків надати моїй втечі хоч якоїсь приємності, бо мої власні кошти не могли мені дозволити утекти далеко. Між іншим, він подарував мені маленьку шпагу, яка мені дуже сподобалася і яку я доніс аж до Турина, де розлучився з нею через крайню скруту. Що більше я з того часу думав про його поведінку в той критичний момент, то більше переконувався, що він діяв за напученнями своєї матері і, може, свого батька, бо неможливо, щоб сам він не спробував умовити мене залишитися або не захотів піти за мною; але цього не сталося. Він радше підбадьорив мене в моєму намірі, ніж спробував від нього відмовити, і, побачивши мою рішучість, розлучився зі мною без зайвого жалю. Більше ми ніколи не писали одне одному і не бачилися. Шкода: він був по суті добрий, і ми були створені, щоб любити одне одного.

Перш ніж віддатися своїй неминучій долі, дозвольте мені на мить звернути свій погляд на те, що природно чекало б на мене, якби я потрапив до кращого хазяїна. Ніщо так добре не узгоджувалося з моєю вдачею і не могло зробити мене щасливішим, ніж тихе й невідоме становище гарного ремісника, а надто ремісника такого класу, як женевські гравери, наприклад. Це ремесло, достатньо прибуткове, щоб забезпечити заможне існування, і недостатньо прибуткове, щоб розбагатіти, до кінця днів обмежило б моє честолюбство і, залишаючи мені чесне дозвілля для розвитку скромних здібностей, утримало б мене у своїй сфері, не давши ніякого способу вийти за її межі. Маючи досить багату уяву, здатну прикрасити своїми химерами будь-яке становище, уяву достатньо могутню, щоб переносити мене на моє бажання до яких завгодно сфер, я мало турбувався б про те, у якій сфері перебуваю насправді. Хоч би де я був, мені нічого не варто було перенестися до будь-якого надхмарного палацу. Саме вже це показувало, що найпростіше становище, яке породжує найменше суєти і клопоту, найкраще мені й підходило. Я прожив би тихе і мирне життя в лоні своєї релігії, своєї батьківщини, своєї сім’ї і друзів. Таке життя якнайкраще відповідало б моїй вдачі, і я провів би свої дні в одноманітній праці, що відповідала моїм схильностям, у постійному колі близьких мені людей. Я був би добрим християнином і гарним громадянином, добрим батьком родини, добрим другом і гарним працівником – людиною, гідною з усякого погляду. Я любив би своє ремесло і, можливо, склав би честь своєму стану; проживши просте й невідоме, але рівне й спокійне життя, я мирно відійшов би у вічність серед своїх близьких. Безперечно, мене скоро забули б, але принаймні про мене шкодували б, поки пам’ятали.

А натомість… Яку картину я намалюю? Але не будемо передчасно заглядати в нещастя мого життя, я і без того надто довго розважатиму читачів цією сумною темою.

Книга друга

1728

Якою сумною була мить, коли жах вселив мені план утечі, такою чудовою стала мить його здійснення. Ще дитиною я збирався покинути свою країну, рідних, опертя і засоби для життя, полишити навчання ремесла, не опанувавши його цілком, щоб жити ним, зіткнутися з убогістю, не маючи способу з неї вибитися, зазнати в слабкому й невинному віці всіх спокус пороку й відчаю, піти назустріч знегодам, блуканням, пасткам, рабству і смерті й потрапити під ярмо куди тяжче, ніж те, що було мені під силу. Ось що хотів я зробити і ось яке майбутнє повинен був бачити перед собою. Але я малював його собі зовсім інакше. Я думав, що здобув незалежність, і це почуття переповнювало мене. Ставши вільним і паном самому собі, я думав, що все зможу і всього досягну, мені залишалося лише узяти розгін, щоб злинути у висоту і полетіти. Я упевнено вступав у широку світову царину, якій належало заповнитися моїми заслугами, де на кожному кроці на мене чекали бенкети, скарби, пригоди, послужливі друзі й ласкаві коханки. Досить мені з’явитися, як цілий всесвіт обернеться до мене! Але я готовий був позбавити цієї долі всесвіт і цілком задовольнився б невеликим милим товариством, не обтяжуючи себе рештою. Моя помірність обмежувала мене вузькою, але сповненою краси сферою, де я пануватиму. Моє честолюбство не йшло далі якого-небудь замку, де я стану улюбленцем господаря і господині, коханим їхньої дочки, другом її брата і захисником сусідів, буду всім задоволений і не захочу більшого.

У сподіванні цього скромного майбутнього я кілька днів тинявся навколо міста, зупиняючись у знайомих селян, які приймали мене куди добріше, ніж приймали б городяни. Вони зустрічали і годували мене з такою добротою, ніби не бачили в ній ніякої заслуги. І вони не робили мені ласку, бо не виявляли переді мною ніякої переваги.

Так, мандруючи по світу, дійшов я до Конфіньйона у Савойї, розташованого за два льє від Женеви. Тамтешнього кюре звали паном Понвером. Це ім’я, відоме в історії Республіки, мене дуже вразило. Мені цікаво було поглянути на нащадка дворян Кюєрів.[25] Я відвідав Понвера. Він прийняв мене добре, розповів про женевську єресь, про могутність святої матері Церкви і нагодував обідом. Я не знайшов, що відповісти на вивершені таким чином докази і визнав, що кюре, який нагодував мене таким добрим обідом, щонайменше вартий наших пасторів. Звичайно, я мав більшу вченість, ніж Понвер, попри його дворянство, але я був дуже гарним гостем, щоб виявитися таким самим гарним богословом, а його чудове вино так переможно говорило на його користь, що я згорів би з сорому, якби почав сперечатися з таким гостинним господарем. Тож я поступився чи принаймні не заперечував йому відкрито.

Бачачи мою обережність, мене матимуть за лицеміра. Це не так, я просто намагався бути ввічливим. Лестощі, чи, краще сказати, поблажливість – не завжди вада, частіше вона чеснота, особливо замолоду. Доброта привертає нас до того, хто її виявляє, і ми поступаємося не заради обману, а щоб не засмучувати його і не віддавати злом за добро. Що змусило Понвера привітно зустріти мене, поставитися до мене ласкаво і намагатися мене переконати? Не що інше, як співчуття до мене! Моє юне серце сказало мені це. Вдячність і повага до доброго священика переповнювали мене. Я відчував свою перевагу, але не хотів виявляти її, відплачуючи за гостинність. Мною керувало не лицемірство, і я не думав змінювати релігію, не мав наміру навіть звикати до такої думки, що викликала у мене жах. Просто я не хотів сердити того, хто, бажаючи мене переконати в іншому, ласкаво поставився до мене. Я хотів підтримати його прихильність до мене і дати йому надію на успіх, показавши себе беззахиснішим, ніж був насправді. Моя провина схожа була на кокетування порядних жінок, які, бажаючи добитися своєї мети, уміють, нічого не дозволяючи і не обіцяючи, вселяти надію на те, чого не збираються виконувати.

Розум, жаль, любов до порядку вимагали не потурати моєму божевіллю, забрати мене від загибелі, до якої я біг, і відіслати назад у родину. Так і вчинила б чи спробувала б учинити будь-яка доброчесна людина. Але зовсім не факт, що Понвер, попри всю його доброту, був доброчесний. Навпаки, він не знав іншої чесноти, крім поклоніння образам святих і читання розарію, і вважав, що для блага його віри найкраще писати пасквілі проти женевських пасторів. Навіть і не думаючи відсилати мене назад, він використав мою втечу з дому, щоб зробити моє повернення неможливим, навіть якщо я захочу повернутися. Можна побитися об заклад, що він прирікав мене на бродяжництво і загибель у злиднях. Але він цього не бачив. Він бачив у мені душу, яку слід було відняти у єресі й повернути в лоно Церкви. Байдуже, буду я порядною людиною чи волоцюгою, аби я ходив до меси! Втім, не слід вважати, що так думають самі католики, подібні думки властиві будь-якій догматичній релігії, де віра стає важливішою за справи.

«Бог кличе вас, – сказав мені Понвер, – ідіть у Ансі, там ви знайдете добру милосердну жінку, яка милістю короля виявилася в змозі виводити інші душі з облуди, з якої вийшла сама». Мова йшла про пані де Варенс, новонавернену, яку священики справді змушували ділити призначену їй сардинським королем пенсію у дві тисячі франків з негідниками, що торгують своєю вірою. Я відчував себе приниженим від думки, що потребував милосердя доброї жінки. Мені подобалося, коли мені давали все необхідне, але не подобалося отримувати милостиню, і якась святоша не надто мене приваблювала. Але під тиском Понвера і голоду, що загрожував мені, і ще тому, що мені подобалося вирушати в мандри з певною метою, я пішов у Ансі, хоча й не без почуття гіркоти. Я міг легко дістатися туди за день, але не поспішав і провів у дорозі три дні. Побачивши обіч шляху який-небудь замок, я негайно до нього завертав, певний, що на мене чекає там пригода. Я не наважувався входити до замків чи стукати у двері, я просто починав співати під найпривабливішим, на мій смак, вікном і дуже дивувався, коли після всіх моїх старань не виходили ані пані, ані панночки, зачаровані красою мого голосу і змістом моїх пісеньок. А я ж знав силу-силенну чарівних пісеньок, яких навчили мене товариші, і чудово співав!

Нарешті, я побачив пані де Варенс. Ця мить визначила всю мою вдачу, і я не можу торкнутися його лише мимохідь. Мені йшов шістнадцятий рік. Будучи не красенем і невисокого зросту, я відзначався гарною статурою, у мене були красиві ступні, стрункі ноги, відкрите жваве обличчя, маленький рот, чорні брови і волосся, а очі, хоча й маленькі і глибоко посаджені, виблискували вогнем, що кипів у моїй крові. На жаль, нічого цього я не знав. Якщо мені й доводилося в житті згадувати про свою зовнішність, то лише тоді, коли вже пізно було нею скористатися. Моя юнацька боязкість посилювалася соромливістю люблячої натури, що завжди боялася комусь не сподобатись. До того ж, маючи цілком розвинений розум, я не бував у товаристві і не знав гарних манер, а всі мої знання не лише не замінювали їх, але ще більше бентежили мене, даючи відчути, як багато мені бракує.