Розділ «Частина четверта»

У Бо клацнуло в навушнику:

– Босе, що діється?

Тієї самої миті Бо почув, як з ревінням запускається автомобільний мотор. Морсанд взяв свій царствений «мерседес-28 °CE-купе», модель 1982 року, щоб їхати на вечірку до Твілінґена в Осло, але вертлявий автомобільчик його дружини – компактний «хонда-сівік» – стояв на своєму місці. Тепер, коли Морсанд убив дружину, їздити на маленькому авто не було кому, але ключ, очевидно, залишився в замку запалювання. Так вони, мабуть, чинять отут на селі з дружинами і з машинами – діляться ними. Він почув голоси своїх людей знадвору:

– Він тікає!

– Хтось відчиняє гараж!

Бо почув скрегіт незнятого зчеплення і стогін мотора, що захлинувся. Той хлопець що, любитель? Ні стріляти не вміє, ні машину з місця зрушити?

– Взяти його!

Автомобільний мотор запустився вдруге.

– Ми щось чули про «Узі»…

– Або «Узі», або Твілінґен – вам вибирати!

Бо різко звівся на ноги і підбіг до розбитого вікна і встиг побачити, як автомобіль кулею вилетів з гаража. Нуббе та Євґеній стояли перед воротами. Нуббе шмаляв зі своєї «Берети». Євґеній мав «Ремінґтон-870» зі спиляним стволом. Натиснувши на курок, він сіпнувся з відбою. Бо побачив, як розлетілось вітрове скло, але автомобіль рвучко набирав швидкість, вдаривши Євґенія переднім бампером якраз над колінами, і той зробив сальто в повітрі, після чого позбавлений вітрового скла автомобіль проковтнув його, як косатка тюленя. Він зніс ворота і частину огорожі, промчав вузькою, посипаною гравієм доріжкою просто в пшеничне поле по той бік путівця, і затим, не зменшуючи швидкості, як був на першій передачі, зі скреготом проорав собі шлях повз золоті снопи, що купалися в місячному сяйві. Зробивши широке півколо, він вискочив на битий шлях. Двигун завив іще голосніше – водій тиснув на педаль зчеплення, не прибираючи ногу з педалі газу. Потім він таки увімкнув другу передачу, двигун мало не заглух знову, однак упорався, машина помчала далі шляхом і, оскільки водій не спромігся увімкнути фари, незабаром зникла в нічному мороці.

– До машини! – заволав Бо. – Ми маємо перехопити його, перш ніж він дістанеться міста!

Пелле дивився на машину, не вірячи своїм очам. Він чув постріли і бачив у дзеркало заднього огляду, як «хонда» вискочила крізь зачинені ворота, зірвавши заодно частину білого паркану. На його очах автомобіль проорав пшеничне поле з вирощеною на держсубсидії сільгосппродукцією і, вискочивши якось на трасу, невпевнено помчав далі. Ясно, що Хлопець був зовсім недосвідченим водієм, але Пелле зітхнув з полегшенням, коли в місячному світлі крізь дірку замість вітрового скла розгледів закривавлену хустку над кермом. Принаймні хлопець був живий.

Він почув крики з боку будинку.

У тиші літньої ночі було чутно, як там заряджають зброю.

Там завели мотор автомобіля.

Пелле не мав уявлення, хто вони такі. Хлопець сказав йому – правда це була чи ні? – що чоловік у тому будинку – вбивця. Можливо, п’яний водій, що збив когось на смерть, а нині вийшов із в’язниці. Пелле не знав. Він знав тільки, що сам кілька років поспіль намагався більшу частину доби залишатися за кермом своєї машини, щоб не думати про той жах; він лише зараз повернувся в той давній світ, де міг реагувати або залишатись незворушним. Однак молодий чоловік більше не може бути з тією, з ким хоче. Пелле провів пальцем по фото поруч з кермом. Потім увімкнув передачу і рушив за «хондою». Він з’їхав пагорбами вниз і виїхав на вузький міст. На гребені над схилом він побачив фари машини, що прорізали темряву. Він натиснув на акселератор, збільшив швидкість, повернув кермо злегка праворуч, схопив ручне гальмо і, швидко натискаючи й відпускаючи педалі в музичному ритмі, як органіст, різко вивернув кермо ліворуч. Задня частина машини рухалася, як належить, коли виконується поворот на ручнику. А коли машина зупинилась, вона стояла на мосту якраз по діагоналі. Пелле задоволено кивнув сам до себе: він не втратив майстерності. Потім вимкнув мотор, поставив машину на першу передачу, пересунувся на пасажирське сидіння і вийшов з машини. Переконався, що просвіт між машиною і стінками мосту не більше двадцяти сантиметрів з обох боків. Замкнув усі двері за допомогою простого ключа і попростував до головного шосе. Він думав про неї, він весь час думав про неї. Якби тільки вона могла побачити його зараз. Побачити, як він іде. Він майже не відчував болю в нозі, він майже не шкутильгав. Можливо, лікарі діло казали. Можливо, справді час забути про милиці.

Розділ 37

Була друга година, найтемніша пора літньої ночі. З безлюдного спостережного майданчика на лісовій галявині над Осло Симон бачив мерехтливі води фіорду під великим жовтим місяцем.

– То що?