Розділ «Частина друга»

– Я дещо для тебе маю, – сказала вона. – Зачекай!

Вона взяла коробку, сказала Марії, що повернеться за кілька хвилин, і поспішила до нього. Вона злегка торкнула його за лікоть.

– Ходімо до вашої з Джоні кімнати.

Коли вони увійшли в кімнату, їх зустріло несподіване видовище. Штори були підняті, а кімната залита сонячним світлом. Джоні не було, а повітря в кімнаті було свіжим, бо одне з вікон залишили відчиненим – настільки, наскільки дозволяв обмежувальний замок. Рада наказала встановити обмежувачі на вікнах у кожній кімнаті по кількох прикрих інцидентах, коли пішоходи внизу лише дивом не постраждали від падіння великих, важких предметів, які регулярно викидалися з вікон Центру: радіоприймачі, звукові колонки, музичні центри, а іноді також телевізори. Втім, безпосереднім приводом для розпорядження щодо обмежувачів стали не електричні прилади, а органічна речовина. Внаслідок поширеної серед пожильців нестримної соціальної фобії вони часто відмовлялися ходити у спільні туалети. Тому деяким з них дали дозвіл тримати у своїй кімнаті відро, яке вони регулярно спорожнювали, хоча, на жаль, дехто – вкрай нерегулярно. Один з таких пожильців тримав відро на підвіконні, щоб у відкрите вікно виходив найгірший сморід. Якогось дня, коли хтось з адміністрації різко відчинив двері у кімнату, протяг перекинув відро. У новій кондитерській внизу велися ремонтні роботи, і саме на ту мить на драбині просто під вікном стояв маляр. Маляр не зазнав серйозної фізичної травми, але Марта, яка першою прибула на місце нещасного випадку, щоб надати допомогу постраждалому, знала, наскільки глибоко позначився той інцидент на його психіці.

– Сідай, – сказала вона, показуючи на стілець. – І скидай кросівки.

Він зробив, як вона звеліла. Вона відкрила коробку.

– Я не хотіла, щоб інші їх бачили, – сказала вона, дістаючи пару чорних черевиків з м’якої шкіри.

– Вони від мого батька, – додала вона, простягаючи йому черевики. – У вас приблизно однаковий розмір.

Він подивився так здивовано, що вона сама відчула, як зашарілась.

– Ми не можемо вирядити тебе на співбесіду в кросівках, – квапливо проказала вона.

Доки він узував черевики, Марта оглянула кімнату. Вона не була впевнена, але їй здавалось, що вона відчуває запах миючого засобу. Прибиральників, наскільки вона знала, тут сьогодні не було. Вона підійшла до фотографії, приколотої до стіни.

– Хто це?

– Мій батько, – відповів він.

– Справді? Офіцер поліції?

– Так. Поглянь.

Вона обернулась до нього. Він підвівся і тупнув спочатку правою, а потім лівою ногою об підлогу.

– То як?

– Підходять ідеально, – усміхнувся він. – Велике спасибі, Марто.

Вона здригнулась, коли він вимовив її ім’я. Не тому, що вона не звикла до такого звернення, – навпаки, мешканці Центру знали весь персонал тільки на ім’я. Прізвища, домашні адреси та імена членів родини – ніщо з цього не розголошувалось. Адже співробітники Центру щоденно бували свідками купівлі-продажу наркотиків. Справа була в тому, як він вимовив. Зворушливо. Ретельно і невинно, але так само – з почуттям. Вона усвідомила, наскільки недоречне її перебування в цій кімнаті з ним наодинці. Але ж вона була впевнена, що Джоні теж тут буде. Вона питала себе, де він міг подітись: підняти Джоні з ліжка здатні тільки наркотики, туалет або їжа. Саме в такому порядку. І все ж вона залишилась у кімнаті.

– Яку роботу ти шукаєш? – запитала вона.