Розділ «Частина друга»

– …таємниче, – підхопив її фразу Симон. – Тим ліпше: адже ми, сищики, страх як любимо таємниці. Правильно я кажу?

Він пішов коридором і далі на кухню. Відчинив холодильник. Виявилося, що холодильник працює, попри те, що в ньому зберігається лише самотній пакет молока. Симон кивнув Карі, яка у відповідь подивилась на нього спантеличено, та, нарешті, зрозуміла. Вона понюхала картонний пакет з-під молока. Жодного запаху. Потім вона потрусила коробку, і вони почули стукіт грудок, що колись були молоком. Вона пішла за Симоном через вітальню. Вгору, сходами, на другий поверх. Вони перевірили всі кімнати і потрапили в ту, що, без найменшого сумніву, була спальнею хлопця. Симон понюхав повітря.

– Його сім’я, – сказала Карі, показуючи на одну з фотографій на стіні.

– Так, – відгукнувся Симон.

– Його мати – вона схожа на співачку або актрису, правда?

Симон нічого не відповів: він дивився на іншу фотографію. На ту, якої бракувало. Точніше, він дивився на вицвілий прямокутник на шпалерах, де раніше висіла фотографія. Він знову принюхався.

– Мені вдалося поговорити з одним із колишніх вчителів Сонні, – сказала Карі. – Він розповів, що Сонні хотів стати полісменом, як батько, але після батькової смерті зовсім пустився берега. Вляпувався в неприємності в школі, відштовхував від себе всіх, свідомо ізолював себе і став діяти собі на шкоду. Його мати теж розклеїлась після чоловікового самогубства. Вона…

– Хелене, – сказав Симон.

– Перепрошую?

– Її звали Хелене. Передозування снодійного.

Симон оглянув кімнату. Його погляд зупинився на запиленій тумбочці коло ліжка, тим часом як Карі вела далі свою доповідь:

– Коли Сонні було вісімнадцять років, він зізнався у двох убивствах, за які його вкинули до в’язниці.

На запиленій поверхні залишилась лінія свіжого дотику.

– До тієї миті поліційні розслідування вказували у зовсім протилежних напрямках.

Симон зробив два різких кроки до вікна. Пообіднє сонце виблискувало на велосипеді, що лежав на землі перед червоним будинком навпроти. Він подивився на вулицю, якою вони приїхали сюди. Зараз там нікого не було.

– Речі не завжди такі, якими вони видаються, – сказав він.

– До чого ти хилиш?

Симон заплющив очі. Чи має він наснагу? Щоб почати знову? Він глибоко зітхнув.

– У поліції всі повірили, що Аб Лофтус був зрадником, «кротом». Коли Аб помер, діяльність «крота» припинилась, не стали більше дивним чином провалюватись рейди, припинились раптові зникнення доказів або свідків чи підозрюваних. Усі сприйняли це як доказ.

– І що?