Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Вони були трохи прочинені, — нарешті здобувся на слова Хенчик. — Як і скринька. Лише трохи прочинені. Той, кого називають Старим, лежав лицем униз там. — Він показав на землю, всипану щебенем і кістками, на те місце, де були зараз Роландові ноги. — Скринька лежала біля його правої руки, відчинена от на стільки. — Хенчик показав великим пальцем і мізинцем відрізок у два дюйми. — А з неї лунали звуки каммен. Я вже чув їх раніше, але ще ніколи вони не були такими гучними. Від них мої очі заболіли й засльозилися. Джемін закричав і рушив до дверей. Руки Старого лежали розкинуті на землі, Джемін наступив на одну з них і навіть не помітив…

…Двері були лише прочинені, як і скринька, але з них лилося жахливе світло. Я багато подорожував, стрільцю, побував у різних часах і просторах, бачив інші двері й дірки в реальності — тодеш-такен, але такого світла не бачив ніколи. Воно було чорним, як уся пустка, що існувала від початку часів. Але водночас у ньому була ще й червона цятка.

— Око, — сказав Роланд.

— Око? Ти кажеш це серйозно?

— Я так думаю, — відповів Роланд. — Чорноту, яку ти бачив, навіює чорна Тринадцятка. А червоне — то, можливо, око Багряного короля.

— Хто він?

— Я не знаю. Знаю лишень, що він перебуває далеко на сході звідси, в Краї грому чи навіть за ним. Я думаю, що він може бути Вартовим Темної вежі. Можливо, він навіть вважає, що вона йому належить.

На Роландову згадку про Вежу старий закрив очі руками. То був знак глибинного релігійного страху.

— Що сталося далі, Хенчику? Скажи, прошу.

— Я простягнув руку, хотів було відтягти Джеміна від дверей, та потім згадав, як він наступив лежачому на руку підбором чобота, і не наважився. Подумав: «Хенчику, якщо ти це зробиш, він потягне тебе з собою». — Старий пильно подивився на Роланда. — Ти знаєш, що ми часто подорожуємо і дуже рідко чогось боїмося, бо довіряємо Вищій Силі. Але мені стало страшно, я злякався того світла і передзвону. — Він трохи помовчав. — Вони жахали мене. Досі я ніколи ні з ким не говорив про той день.

— Навіть з отцем Каллагеном?

Хенчик похитав головою.

— Він не заговорив до тебе, коли отямився?

— Він спитав, чи він мертвий. Я відповів, що коли так, то ми всі неживі.

— А що було з Джеміном?

— Помер за два роки по тому. — Хенчик постукав рукою по своїх грудях під чорною сорочкою. — Серце.

— Скільки років тому ви знайшли тут Каллагена?

Хенчик похитав головою, описуючи підборіддям широкі дуги, — той жест був настільки характерний для манні, що, напевно, його передавали у спадок.

— Стрільцю, я цього не знаю. Тому що час…

— Так, дрейфує, — нетерпляче обірвав Роланд. — Мене цікавить, що думаєш ти. Скільки років?