Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Чого б це я мав таким перейматися? Вона сама добре знає. У глибоких надрах На5ару вона матиме багато часу на те, аби пошкодувати й розкаятися в тому, що вийшла за язичника. Це вона теж знає. Ходімо, стрільцю. Ще чверть колеса, і будемо на місці. Але це височенько.

Таки було височенько, ще й як височенько. За півгодини вони прийшли до місця, де стежку перекривав величезний валун. Хенчик обійшов його. Тріпотіли на вітрі темні штани, розвівалася борода, пальці з довгими нігтями хапалися за камінь. Роланд ішов слідом. Валун був теплий від сонця, але крижаний вітер змусив стрільця затремтіти. Він відчував, що підбори його зношених чобіт звисають над синьою прірвою завглибшки дві тисячі футів. Якби старий вирішив його штовхнути, все скінчилося б тут. Дуже швидко і без зайвого драматизму.

«Але не скінчиться, — подумав він. — Моє місце займе Едді, а інші двоє йтимуть за ним до загину».

За каменем стежка закінчувалася темною дірою з нерівними краями, п'ять футів завширшки й дев'ять заввишки. З неї Роландові в обличчя вдарив протяг. На відміну від вітерцю, що грався з ними, поки вони піднімалися, це повітря було смердючим і неприємним. А разом з ним з отвору вирвалися крики, яких Роланд не зміг розібрати. Але то були крики людей.

— Це крики грішників з На'ару? — поцікавився він у Хенчика.

Вуста старого залишалися міцно стиснутими, і їх не торкнула усмішка.

— У присутності нескінченного не жартують.

Роланд у цьому не сумнівався. Він обережно рушив уперед. Під чобітьми шурхотів щебінь, рука опустилася на руків'я револьвера (тепер він носив лівий, під неушкодженою рукою).

Сморід, яким дихала відкрита пащека печери, дедалі міцнішав, ставав мало не отруйним. Правою скаліченою рукою, в якій тримав хустку, Роланд затис носа й рота. Там, у темряві печери, щось було. Кістки, так, кістки ящірок та інших маленьких тварин, але було ще щось, знайомі обриси…

— Будь обережний, стрільцю, — попередив Хенчик, але відступив убік, щоб пропустити Роланда в печеру, якщо йому хотілося увійти.

«Мої бажання не мають значення, — подумав Роланд. — Я мушу це зробити. Мабуть, так буде навіть простіше».

Обрис, що вимальовувався в тінях, почіткішав. І без особливого подиву Роланд роздивився, що то двері — точнісінько такі, які стояли на узбережжі. Інакше й бути не могло, адже недарма це місце звалося Печерою дверей. Двері були з залізного дерева (або ж дерева привидів) і стояли за двадцять футів від входу до печери. Заввишки вони були шість з половиною футів, як і двері на узбережжі. І так само вільно стояли: здавалося, їхні завіси було прикріплено до повітря.

«Але вони б легко відчинилися на тих завісах, — подумав він. — І відчиняться. Коли настане слушна година».

Замкової щілини не було. Ручка скидалася на кришталеву, з вирізьбленою зверху трояндою. Троє дверей на узбережжі Західного моря мали написи Високою Мовою: «В'язень» на одних, «Дама тіней» на других, «Штовхач» на третіх. А на цих були ієрогліфи, які він бачив на скриньці, схованій у церкві Каллагена:

— Це означає «незнайдені», — сказав Роланд.

Хенчик кивнув, та коли Роланд хотів обійти двері, щоб побачити, що на тому боці, старий виступив уперед і застережливо простягнув руку.

— Обережніше, бо можеш ненароком дізнатися, кому належать ті голоси.

Роланд уже бачив, що він має на увазі. За вісім чи дев'ять футів далі від дверей земля печери йшла вниз під кутом п'ятдесят чи навіть шістдесят градусів. Вхопитися там не було за що, а скеля виглядала гладенькою й слизькою, як скло. За тридцяті, футів унизу ця ковзанка зникала у прірві, з якої здіймався рій стогонів. А тоді з цього плетива чітко проступив один голос. І Роланд упізнав голос Ґабріели Дескейн.

— Роланде, ні! — закричала з прірви його мертва мати. — Не стріляй, це я! Твоя м… — Але крик обірвався, бо його заглушили постріли. Біль пронизав голову Роланда. Він притис бандану до носа так сильно, що міг будь-якої миті його зламати. Він спробував розслабити м'язи руки, але не одразу це вдалося.

Наступним зі смердючої пітьми долинув голос батька.