Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Ще відколи ти був малий, я знав, що ти не геній, — втомленим голосом сказав Стівен Дескейн, — але вчора ввечері зрозумів, що ти ідіот. Ти дозволив йому відправити себе на бійню, як того бичка! О боги!

Не зважай. Це навіть не привиди. Думаю, це лише відлуння з глибин моєї власної душі, що якимось чином вилилося в голоси.

Коли він ступив на той бік дверей (остерігаючись провалля, яке зараз було праворуч), вони зникли. Був лише силует Хенчика, груба фігурка чоловіка, вирізана з чорного паперу, що стояла біля входу в печеру.

Двері на місці, але їх можна побачити лише з одного боку. І в цьому вони подібні до дверей з узбережжя.

— Трохи засмучує, правда? — захихотів голос Волтера з глотки Печери дверей. — Зупинися, Роланде! Краще зупинитися й померти, ніж побачити, що кімната на самій верхівці Темної вежі порожня.

Потім тривожно засурмив ріг Ельда, від чого Роландова шкіра на руках вкрилася сиротами, а волосся на потилиці стало сторч. Останній бойовий клич Катберта Олґуда, з яким він збігав униз Єрихонським пагорбом назустріч смерті від рук синьоликих варварів.

Роланд опустив бандану і пішов у зворотний бік. Крок, два, три. Кістки хрускотіли під його підборами. На третьому кроці двері з'явилися знову. Спершу стало видно бічний зріз — засувка наче впиналася в ніщо, як і завіси на іншому боці. Роланд зупинився на мить, задумливо споглядаючи товщину й насолоджуючись химерністю цих дверей, як тоді, на узбережжі. А там він дуже слабий, майже мертвий. Коли він злегка відводив голову вбік, двері зникали. Коли повертав її в попереднє положення, вони з'являлися. Вони не коливалися в повітрі й не мерехтіли. Вони або були, або їх не було.

Він зробив кілька кроків до дверей, притулив до залізного дерева долоні, сперся на них. Відчув слабку вібрацію, неначе працювала потужна машина. З темної пащеки печери на нього закричала Рея з Коосу, обзиваючи шмаркачем, який не знає лиця свого справжнього батька, розповідаючи йому, що його підстилка, поки горіла, розідрала собі криком всю горлянку. Роланд проігнорував її й узявся за кришталеву ручку.

— Ні, стрільцю, ти не посмієш! — стривожено заволав Хенчик.

— Посмію, — сказав Роланд. Але ручка не повернулася ні ліворуч, ні праворуч. Він відійшов назад.

— Але, коли ви знайшли священика, двері було відчинено?

Вони говорили про це ввечері, але Роланд хотів почути ще раз.

— Еге ж. Його знайшли ми з Джеміном. Ти знаєш, що ми, літні манні, шукаємо інші світи? Не заради скарбів, а для просвітлення.

Роланд кивнув. Йому також було відомо, що дехто повертався з цих подорожей божевільним. Інші не поверталися взагалі.

— Ці гори магнетичні, у них заховано безліч шляхів до безлічі світів. Ми прийшли до печери біля старих гранітових шахт і там знайшли послання.

— Яке послання?

— Біля входу в печеру стояла машина. Ми натиснули кнопку, і з неї залунав голос. Цей голос наказав нам прийти сюди.

— Ви знали про цю печеру раніше?

— Так, але до появи панотця її називали Печерою голосів. З якої причини — ти тепер розумієш сам.

Роланд кивнув і жестом попросив Хенчика продовжувати.