Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Більш ніж п'ять, бо тепер у нього є церква й купа забобонних дурнів, які до неї ходять.

— Що ти зробив? Як урятував Джеміна?

— Упав на коліна й зачинив скриню. То було єдине, що спало мені на думку. Якби я завагався бодай на секунду, то загубився б, я цього певен, бо звідти лилося те саме чорне світло. Воно позбавляло мене сили… й розуму.

— Не сумніваюся, — похмуро мовив Роланд.

— Але я зробив усе швидко. І коли кришка скрині, клацнувши, зачинилася, двері захряслися. Джемін гатив у них кулаками, кричав і благав пустити його. А тоді зомлів. Я витяг його з печери. Обох їх витяг. Трохи полежавши на свіжому повітрі, обидва прийшли до тями. — Хенчик підняв руки й знову опустив, наче промовляючи: «От і все».

Роланд востаннє посмикав за ручку. Як і раніше, вона лишалася нерухомою. Але якщо принести кулю…

— Повертаймося, — сказав він. — Мені хотілося б встигнути до панотця ще до вечері. Тобто швидко зійти вниз до коней, а потім ще швидше їхати верхи.

Хенчик кивнув. Борода добре приховувала всі емоції, але Роландові здалося, що на його обличчі промайнуло полегшення від того, що вони вже йдуть. Та стрільцю й самому полегшало на душі. Врешті-решт, кому сподобається слухати звинувачувальні крики своїх небіжчиків матері й батька, що підносяться з темряви? Не кажучи вже про крики мертвих друзів.

— А що сталося з апаратом, який розмовляв? — поцікавився Роланд, коли вони вже спускалися.

Хенчик стенув плечима.

— Знаєш, що таке байдерейки?

Батарейки. Роланд кивнув.

— Поки вони працювали, машина весь час, знову і знову крутила одне й те саме повідомлення, те, в якому нам наказували йти до Печери голосів і знайти там чоловіка, двері й диво. Ще там була пісня. Ми дали її послухати панотцеві, і він заплакав. Спитай його про неї, бо ця пісня — частка його історії.

І знову Роланд кивнув.

— А потім байдерейки вичахли. — Те, як Хенчик знизав плечима, свідчило про його зневагу до машин і до зниклого світу разом з ними. — Ми витягли їх. На них був напис «Дюрасел». Ти чув про «Дюрасел», стрільцю?

Роланд похитав головою.

— Ми віднесли їх до Енді й спитали, чи не може він їх зарядити. Він поклав їх у самого себе, але вийняв так само порожніми й непридатними, як раніше. Енді сказав «вибачте». Ми сказали спасибі. — Хенчик знову презирливо стиснув плечима. — Ми відкрили машину (іншою кнопкою) і всередині побачили язик. Отакий довгий. — Хенчик показав руками довжину — чотири-п'ять дюймів. — У ньому було дві дірки. А всередині — щось блискуче й коричневе, схоже на стрічку. Панотець назвав це «касетною стрічкою».

Роланд кивнув.

— Хенчику, дякую тобі, що показав мені печеру й розповів усе, що тобі відомо.

— Я зробив те, що мусив. А ти виконаєш свою обіцянку. Адже так?