Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Вони підійшли до місця, де стежка повертала, і на мить їхнім очам відкрилася велична картина. Унизу на північ і на захід у тонкому мареві слалися поля. Роланд бачив величезні темно-сірі прямокутники пасовиськ і крихітну іграшкову худобу. На південь і на схід поля ставали зеленішими, спускаючись до річкових низовин. Він роздивився Калью і навіть (у замріяній далині на заході) край великого лісу, через який вони пройшли, щоб потрапити сюди. Раптом на них налетів вітер, та такий холодний і колючий, що Роланд тихо охнув. Але вдячно підставив йому обличчя, заплющивши очі, відчуваючи запах усієї Кальї: бичків, коней, зерна, річкової води й рису, рису, рису.

Хенчик зняв свого крислатого плаского капелюха і теж стояв на вітрі, підвівши голову й заплющивши очі, — втілення тихої подяки. Вітер розвіював його довге волосся й пустотливо розділяв його довжелезну, до пояса, бороду на дві половини. Так вони стояли близько трьох хвилин, насолоджуючись прохолодою вітру. Потім Хенчик натягнув капелюха і подивився на Роланда.

— Як гадаєш, світ загине у полум'ї чи під кригою, стрільцю?

Роланд замислився.

— Ні те, ні те, — озвався нарешті. — Думаю, в темряві.

— Правду кажеш?

— Так.

Хенчик теж замислився, а після хвилинних роздумів повернувся й покрокував далі стежкою. Роландові кортіло якнайшвидше дістатися того місця, куди вони піднімалися. Та, попри це, він зупинив старого манні, торкнувши його за плече. Обіцянка — святе. А надто якщо дав її жінці.

— Учора я ночував у однієї з безпам'ятних, — сказав Роланд. — Адже так ви звете тих, хто вирішив покинути ваш ка-тет.

— Так, ми називаємо їх безпам'ятними, — відповів Хенчик, пильно до нього придивляючись. — Але слово «ка-тет» чуже нам, стрільцю.

— Це не важливо. Я…

— Ти ночував на «Рокінг Б» у Воуна Айзенгарта і нашої дочки, Марґарет. І вона показувала тобі, як кидає тарілку. Я не говорив про це, коли ми вчора розмовляли, бо знав усе не гірше за тебе. В нас були важливіші справи, чи ж не так? Зокрема, печери.

— Так. — Роланд намагався приховати свій подив. Напевно, йому це погано вдалося, бо Хенчик ледь помітно кивнув і його губи в густій бороді розійшлися в легкій усмішці.

— Манні завжди знали більше за інших, стрільцю.

— Ти не хочеш називати мене Роландом?

— Ні.

— Вона просила переказати тобі, що Марґарет з Клану Червоної Стежини добре живеться з її чоловіком-язичником.

Хенчик кивнув. Якщо його й зачепили ці слова, то він нічим себе не виказав. Навіть поглядом.

— Вона проклята, — сказав це таким тоном, наче говорив: «Схоже, після обіду розпогодиться».

— Ти просиш мене переказати це їй? — Роланду було цікаво, але й неприємно водночас. Від віку Хенчикові сині очі споловіли й стали сльозитися, але подив, що у них промайнув від цього питання, годі було з чимось сплутати. Його кошлаті брови поповзли вгору.