Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Кажу спасибі велике-велике.

Він розсміявся, обійняв її, поцілував.

А невдовзі по тому вони теж спали в обіймах, дотикаючись лобами. Прямокутник світла повільно просувався їхніми тілами, поки сонце опускалося дедалі нижче й нижче, на справжньому заході, принаймні на той час. Роланд бачив це на власні очі, повільно під'їжджаючи верхи до будинку Старого. Біль у ногах змусив його витягти ноги зі стремен.

Йому назустріч вийшла Розаліта.

— Хайл, Роланде. Довгих днів і приємних ночей.

Він кивнув.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше.

— Я знаю, що ти можеш попросити декого з нас метати тарілки у Вовків, коли вони прийдуть.

— Хто тобі сказав?

— О… Маленька пташка прошепотіла на вухо.

— А. І що, ти метатимеш? Якщо я попрошу?

Вона широко всміхнулася, показавши зуби.

— Ніщо в цьому житті не принесе мені більшої втіхи. — Зуби сховалися, усмішка пом'якшала. — Хоча ми з тобою могли б знайти втіху у чомусь не менш приємному. Хочеш побачити мій будиночок, Роланде?

— Еге ж. А ти натреш мене своєю чарівною олією?

— Ти хочеш, щоб я тебе натерла?

— Так.

— Сильно чи ніжно?

— Люди кажуть, що найкраще від болю в суглобах допомагає водночас і те, і те.

Поміркувавши над цим, вона розсміялася і взяла його за руку.

— Ходімо. Поки сонце світить і цей куточок світу спить.