Розділ «Чвара королів»

На щастя, дурень усе зрозумів.

— Я… я виконаю наказ мосьпана, певна річ, але… але це так нерозумно, ваші рани…

— Знімай. Кажу тобі. — Цього разу вже гучніше.

Вклонившись, маестер вийшов, але повернувся за мить з довгим і вузьким зубчастим ножем, балійкою води, оберемком м’якої тканини та кількома пляшечками. До його повернення Тиріонові вдалося відповзти назад на кілька вершків, і тепер він наполовину сидів на подушках. Маестер попрохав його сидіти нерухомо і обережно ввів кінчика ножа між підборіддям та твердою личиною. «Ось зараз один точний рух, і Серсея вільна від мене», подумав Тиріон. Він відчував, як пилка ріже жорстке затверділе полотно зовсім поруч з горлом.

На щастя, рожевий м’якотілий маестер не належав до тих посіпак королеви, які задля неї готові на все. За мить Тиріон відчув прохолоду на щоках. З’явився також і біль, але він спробував не зважати. Маестер відкинув перев’язки, цупкі від цілющого трунку.

— Не рухайтеся — я мушу промити рану.

Його дотик був обережний та лагідний, вода — тепла і заспокійлива. «Рану», подумав Тиріон і згадав раптовий спалах яскравого срібла просто під очима.

— Зараз трохи щипатиме, — попередив маестер, вмочуючи ганчірку в вино, що пахкотіло різними травами.

Він висловився надто м’яко — Тиріонове обличчя наче прорізав розпечений ніж, а в носа хтось запхав гарячу коцюбу. Пальці його вчепилися у простирадла, а подих перехопило; якимсь дивом він примудрився не заверещати. Маестер тим часом квохтав, як стара курка.

— Краще б вам, мосьпане, було лишити перев’язки на місці, поки плоть не зав’яжеться. Але рана чиста, це добре, добре, все гаразд. Коли ми знайшли вас у тому підвалі серед мертвих та вмираючих, ваші рани забруднилися. Вам зламали ребро — та ви, напевне, й самі відчуваєте. Може, хтось буздуганом ударив, а може, впали. Зараз вже важко сказати. Ще вам поцілили стрілою в те місце, де рука з’єднується з плечем. Там вже з’явилися ознаки змертвіння, і я боявся, що руку доведеться відняти. Але ми лікували її кип’яченим вином і хробаками, і тепер, схоже, рана зцілюється чисто…

— Ім’я, — видихнув Тиріон. — Ім’я.

Маестер блимнув очима.

— Ну як же, ви — Тиріон Ланістер, мосьпане. Рідний брат пані королеви. А ви хоч пам’ятаєте битву? Інколи від ран у голову…

— Ваше ім’я. — Горлянку йому дерли кігті, а язик, схоже, забув, як складати слова.

— Мене звати маестер Балабар.

— Балабар, — повторив Тиріон. — Несіть. Дзеркало.

— Мосьпане, — м’яко заперечив маестер, — от чого б я не радив… гм, нерозумно це для вас… з вашою раною…

— Несіть! — наполіг Тиріон. Рот не слухався та болів, наче хтось розбив йому губу. — І пити. Вина. Без маку.

Маестер зашарівся, підвівся і вибіг. Повернувся він з глеком світло-бурштинового вина і невеличким люстерком у візерунчастій золотій оправі. Присівши на край ліжка, він налив келиха до половини і підніс до Тиріонових напухлих вуст. Потік прохолодний струмок, хоча смаку Тиріон майже не чув.

— Ще, — мовив він, коли келих спорожнів.