Розділ «Чвара королів»

«А чого, власне, я хочу? І кого?» Не можна ж казати цьому рожевому Балабару, щоб привів Шаю. То по кого йому послати? Кому можна довіряти? Варисові? Бронові? Панові Джаселину?

— …зброєносця, — скінчив він. — Пода. Пейна.

«Саме Под був зі мною на мості з кораблів. І врятував мені життя.»

— Хлопчика? Отого дивного хлопчика?

— Дивного хлопчика. Подріка. Пейна. Йдіть. Хай прийде він.

— Як накажете, мосьпане.

Маестер Балабар схилив голову і заспішив геть. Тиріон відчував, як з нього повільно витікають сили. Він спитав себе, скільки часу вже тут спить. «Серсея бажала б, щоб я заснув навіки. Але цього подарунка вона від мене не матиме.»

Подрік Пейн увійшов до опочивальні боязко, наче миша.

— Мосьпане?

До ліжка він підібрався дрібними кроками, немовби жахався наблизитися. «Як може хлопець, безстрашний у бою, так лякатися нещасного хворого?», спитав себе Тиріон.

— Я хотів лишитися з вами, але маестер мене вигнав.

— То вижени його сам. Слухай мене. Важко говорити. Треба сон-вино. Сон-вино, а не макове молоко. Піди до Френкена. До Френкена, не до Балабара. Дивись, як він його робить. Принеси мені.

Подрік стрівся очима з Тиріоновим поглядом і миттю відвів їх убік. «Не можу його винуватити.»

— Хочу, — вів далі Тиріон, — власну. Варту. Брона. Де Брон?

— Його висвятили в лицарі.

Навіть супитися — і те було боляче.

— Знайди. Приведи.

— Як накажете. Мосьпане. Брона.

Тиріон схопив хлопця за руку.

— Пан Мандон?