Розділ «Чвара королів»

Оббілована людина Жахокрому. Теон пригадав, що до полону Смердюк належав болтоновському байстрюкові. Важко було уявити, що така ница істота змогла перетягти болтонівців на свій бік, але ніщо інше не клеїлося докупи.

— Піду сам подивлюся, — мовив Теон.

Маестер Лювин заспішив за ним. Доки вони досягли верхівки мурів, на базарі за брамою лишилися тільки розкидані мерці та напівживі коні. Бойового порядку ніде не було видно, лише безладний вихор прапорів та клинків. У холодному осінньому повітрі лунали крики та вереск. Пан Родрік, схоже, переважав нападників числом, але військо Жахокрому зберегло кращий лад під проводом своїх очільників і застукало ворога зненацька. Теон бачив, як вони нападають стрімкою лавою, розвертаються, нападають знову і рубають більше військо на криваві шматки, щойно воно намагається стати хоч до якоїсь оборони між будинків. Він чув гуркіт залізних сокир на дубових щитах, нажахане іржання скалічених коней. Корчма палала вогнем.

Поруч з’явився Чорний Лорен і трохи часу постояв мовчки. Сонце сідало низько на заході, фарбувало поля та домівки тьмяним червоним блиском. Над мурами лунав тонкий тремтливий стогін болю, десь за палаючими хатами ревів бойовий ріг. Теон бачив, як по землі повзе поранений, лишаючи кров свого життя у брудному болоті. Він намагався дістатися криниці, що стояла посеред базару, але помер, не досягнувши її. На ньому був шкіряний кубрак та гостроверхий шоломець, але жоден значок не проказував, до чийого війська він належав.

Разом з вечірніми зорями у синіх сутінках з’явилися зграї гайворонів.

— Дотракійці вірять, що зірки — то духи відважних загиблих, — мовив Теон. Це він почув від маестра Лювина багато років тому.

— Які ще дотракійці?

— Кінні кочівники за вузьким морем.

— А, отой набрід. — Чорний Лорен скривився крізь бороду. — Дикуни вірять у всякі дурниці.

Ставало дедалі темніше, дим густішав, і годі було бачити, що там коїться унизу. Але брязкіт криці потроху стих, а бойові кличі та ревіння рогів змінилося стогонами та жалібним лементом. Нарешті з диму виїхала валка вершників на чолі з лицарем у темній броні. Його заокруглений шолом виблискував тьмяно-червоним, з плечей спадало блідо-рожеве корзно. Біля головної брами він натягнув повід, і один з його супутників загукав до замку, щоб відчинили.

— Ви друзі чи вороги? — заревів додолу Чорний Лорен.

— Хіба ворог привозить такі гарні даруночки? — Червоний шолом махнув рукою, і перед брамою звалили три тіла. Над ними підняли смолоскипа, щоб захисники зі стін бачили обличчя вбитих.

— Старий каштелян! — мовив Чорний Лорен.

— Разом з Леобальдом Толгартом та Клеєм Кервином.

Юний князь отримав стрілу в око, а пан Родрік втратив руку до ліктя. Маестер Лювин скрикнув з розпачу, відвернувся від бійниць і впав на коліна, хапаючи повітря.

— Жирний кабан Мандерлі теж би тут лежав, та йому не стало мужності вийти з Білої Гавані! — гукнув знизу червоний шолом.

«Мене врятовано», подумав Теон. «Звідки ж це моторошне відчуття?» Перемога, солодка перемога, порятунок, про який він молився. Він зиркнув на маестра Лювина. «Подумати лишень, я ж мало не здався, мало не вдяг чорне…»

— Відчиніть браму для наших друзів! — Може, хоч сьогодні Теон спатиме, не лякаючись власних снів.

Вояки Жахокрому подолали рів мостом і в’їхали до внутрішньої брами. Теон зійшов донизу разом з Чорним Лореном та маестром Лювином, щоб привітати їх у дворі. Блідо-рожеві прапорці тріпотіли на кінцях небагатьох лицарських списів; більшість вояків мали бойові сокири, обіручні мечі, щити, потрощені на тріски.

— Скільки ви втратили людей? — спитав Теон в червоного шолома, коли той злізав з сідла.