Розділ «Чвара королів»

Коли зійшов місяць, Міляк з ними розлучився. Вуж пройшов трохи на схід разом з ним, потім повернувся, щоб заплутати сліди, і трійця продовжила шлях на південний захід.

Після того всі дні та ночі злилися у одне суцільне мариво. Розвідники спали у сідлах і спинялися рівно настільки, щоб напоїти та нагодувати бахмутиків, а тоді знову сідали й рушали в дорогу. Вони їхали крізь голі скелі й похмурі соснові ліси, заметами старого снігу й крижаними гребенями, перетинали мілкі річки без імен. Інколи Кворин чи Вуж закладали петлі, щоб заплутати сліди, але то була марна справа — за ними спостерігали. На світанку й на заході сонця вони бачили, як понад горами шугає орел, схожий на цятку в безмежному небі.

Вони саме видиралися на низький гребінь між двома вкритими сніговими шапками вершинами, коли зі свого барлогу за якихось чотири сажні від них з гарчанням виліз сутінькіт. Звір був кощавий, заморений голодом, але кобила Вужа, побачивши його, перелякалася на смерть, стала дибки і кинулася тікати. Перш ніж розвідник зміг опанувати її, конячка запнулася на крутому схилі й зламала собі ногу.

Того дня Привид наївся досхочу, а Кворин наполіг, щоб розвідники задля поживності домішали до вівсяного кулешу трохи кінської крові. На смак той куліш був такий гидкий, що Джон трохи не вдавився, але змусив-таки себе ковтнути страву. Кожен розвідник нарізав собі з десяток смужок сирого жилавого м’яса, щоб жувати в дорозі. Решту кобили залишили сутінькотам.

Про те, щоб їхати удвох на одній спині по такій місцині, навіть і мови не було. Вуж попросився був залягти у засідці й забрати з собою до пекла кілька переслідувачів, але Кворин відмовив.

— Якщо хтось у Нічній Варті може подолати Мерзляки пішки сам-один, то це ти, брате. Ти пройдеш такими горами, де будь-якого коня доведеться вести навкруги. Іди просто на Кулак, розкажи Мормонтові, що бачив Джон і як саме. Скажи воєводі, що прокидаються стародавні сили, що він мусить стати проти велетнів, варгів і дечого гіршого. Скажи йому, що дерева знову мають очі.

«Він не добереться», думав Джон, дивлячись, як Вуж зникає вдалині на гребені, вкритому снігом — наче крихітний чорний жучок, що повзе хвилястою білою скатертиною.

Після того кожна наступна ніч здавалася дедалі холоднішою та самотнішою. Привид не завжди крутився поряд, та й далеко не відходив. Утім, коли вони йшли нарізно, Джон все одно відчував вовкову присутність і радів з того — адже Піврукий був не найвеселіший товариш у дорозі. Хитаючи довгою сивою косою в лад з рухом коня, Кворин міг нічого не казати годинами, і тоді вони чули тільки тихе шкрябання підков на каменях та виття вітру, що дмухав над цими вершинами незчисленні роки. Коли Джон спав, то снів більше не бачив: ані про вовків, ані про своїх братів, ані про що. «У цих горах навіть сни довго не живуть», сказав він собі.

— Чи гострий в тебе меч, Джоне Сніговію? — спитав Кворин Піврукий через миготіння полум’я.

— В мене меч валірійського булату. Подарунок Старого Ведмедя.

— Ти пам’ятаєш слова обітниці?

— Так. — То були слова, які не скоро забуваються. Проказавши їх один раз, ніхто не міг від них відмовитися. Обітниці міняли твоє життя назавжди.

— То прокажи їх зі мною ще раз, Джоне Сніговію.

— Як забажаєте.

Їхні голоси змішалися у один під місяцем, що сходив у небі. Присягу двох братчиків слухав Привид, а мовчазними свідками стояли самі гори.

— Збирається ніч, і починається моя варта, що скінчиться з моєю смертю. Я не братиму дружини, не володітиму землею, не стану батьком дітям. Я не носитиму корони і не здобуватиму слави. Я житиму і помру на своїй варті. Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей. Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті на цю ніч і всі наступні ночі світу.

Коли вони скінчили, то надовго замовкли. Єдиними звуками навколо лишилися тихий тріск багаття та віддалене зітхання вітру. Джон згинав та розгинав спечені пальці, крутив у голові сказані слова і молився, щоб боги його батька дарували йому наснаги померти смертю хоробрих, коли настане його остання година. А лишилося вже недовго. Бахмути виснажилися майже до смерті; Джон гадав, що Кворинова конячка не переживе наступного дня.

Багаття потроху вигоріло, тепло від нього розвіялося.

— Скоро вогнище згасне, — мовив Кворин, — та якщо впаде Стіна, то згаснуть усі вогні, скільки їх є.

Джон не мав що відповісти і просто кивнув.