Розділ «Чвара королів»

— Знайти Фреїв і не чіпати! — загукав Байстрюк, коли полум’я вже ревіло. — А тут усе спалити! Паліть, хлопці, паліть усе, що бачите!

Останнє, що побачив Теон Грейджой, був Веселун, який вирвався з підпаленої стайні. Він став дибки і пронизливо заіржав, а грива його палала яскравим полум’ям…

Тиріон XV

Йому наснилася потріскана кам’яна стеля, сморід крові, лайна та обпеченої плоті. Повітря повнилося задушливим димом. Навколо стогнали та скиглили люди; час від часу над усім лунав чийсь страшний болючий вереск. Коли він спробував ворухнутися, то виявив, що обгидив власну постіль. Від диму очі спливали сльозами. «Я плачу, абощо?» Не можна, щоб його сльози бачив пан батько. Адже він — Ланістер з Кастерлі-на-Скелі. «Я лев, я мушу бути левом, жити левом і померти левом.» Але ж як страшно болить. Надто слабкий, щоб стогнати, він лежав у власному лайні з заплющеними очима. Недалечко хтось кляв богів похмурим невиразним голосом. Він послухав прокляття і спитав себе, чи не помирає він. За деякий час кімната зблякла та зникла.

Він побачив себе за межами міста, у світі без кольорів. Круки летіли сірим небом на великих чорних крилах; гайворони-трупоїди здіймалися зі своїх учт лютими хмарами, куди б він не поставив ногу. Білі черв’яки копирсалися у чорній гнилій гидоті. Вовки були сірі, й сестри-мовчальниці також; разом вони здирали плоть з загиблих. По всьому турнірному полю були розкидані трупи. Сонце здавалося гарячим білим грошем і кидало сліпуче світло на сіру річку, яка струмко мчала навколо згорілих кісток потоплених кораблів. З поховальних вогнищ піднімалися чорні стовпи диму, летіли білі жарини. «Моїх рук справа», подумав Тиріон Ланістер. «Вони загинули за моїм наказом.»

Спершу в світі не було ані звуку, але потім він потроху почав чути голоси мертвих — тихі та жахливі. Вони плакали, стогнали, вони благали скінчити їхні страждання, вони молили про порятунок і кликали матерів. Тиріон своєї матері не знав. Він хотів Шаю, але її не було. Він блукав сірими тінями і намагався згадати…

Сестри-мовчальниці здирали з мертвих обладунки та одяг. Усі яскраві фарби були висмоктані з вапенроків та корзен загиблих, і вони лишилися вдягнені у сіро-білі барви, а кров їхня застигла чорною кіркою. Він бачив, як голі тіла піднімали за руки та ноги, як тягли до поховальних вогнищ, до їхніх товаришів по зброї. Залізо та одяг кидали у велику білу хуру, яку тягли двоє високих чорних коней.

Стільки мертвих. Безліч. Їхні трупи висіли у руках, наче ганчір’я, обличчя спотворилися, застигли або напухли від гниття — невпізнанні, заледве людські. Одяг, який забирали сестри-мовчальниці, був прикрашений чорними серцями, сірими левами, зів’ялими квітами, блідими примарними оленями. Панцири та шоломи були зім’яті, порубані, кольчуги подерті, пробиті, порізані. «Навіщо я убив їх усіх?» Колись він знав, а потім чомусь забув.

Він би спитав когось із сестер-мовчальниць, але коли спробував говорити, то виявив, що не має рота. Зуби його вкривала суцільна гладка шкіра. Зроблене відкриття його нажахало. Як можна жити без рота? Він почав тікати. Місто було недалечко. Всередині міста, подалі від мерців, йому буде безпечно. Серед мерців йому не місце. Він не мав рота, але ж лишався живою людиною. Ну, хай левом, але ж живим. Та коли він досяг міських мурів, браму перед ним зачинили.

Коли він знову прокинувся, було темно і спершу нічого не видно, але потім з мороку потроху з’явилися обриси ліжка навколо. Запони були засунуті, але Тиріон побачив різьблені стовпчики та провислий оксамитовий навіс. Під спиною він відчував піддатливу м’якість перини, подушка під головою була з гусячого пуху. «Моє власне ліжко, у власній опочивальні.»

За запонами було тепло. Навіть занадто тепло — він спітнів під великою купою хутра та ковдр. «Лихоманка», подумав Тиріон у запамороченні. Він почувався дуже слабким; при спробі підняти руку все тіло проштрикнув напад болю, і Тиріон облишив свій намір. Власна голова здавалася йому надміру великою, трохи не з ліжко завбільшки. Він не міг навіть відірвати її вагу від подушки, а тіла не відчував зовсім. «Як я тут опинився?» Тиріон спробував згадати, і до нього окремими спалахами повернулися спогади про битву. Різанина вздовж річки, лицар віддає йому рукавицю, міст з кораблів…

Пан Мандон. Він побачив мертві порожні очі, простягнуту руку, зелене сяйво полум’я на білому полив’яному панцирі. Страх накотив на нього холодною хвилею; Тиріон відчув, як під простирадлами випорожнився міхур. Він скрикнув би, якби мав рота. «Ні, то був сон», майнула думка у голові, де гупав тулумбас. «Допоможіть хто-небудь. Хайме, Шая, матінка, хоч хтось… Тайша…»

Ніхто не почув. Ніхто не прийшов. Тиріон знову поринув у сон в темряві, що смерділа його власною сечею. Йому наснилося, що коло ліжка стоїть сестра, а з нею поруч — їхній вельможний батько. Обидва похмуро супили брови. То мав бути сон — адже князь Тайвин перебував десь на заході за тисячі верст, бився там з Роббом Старком. Приходили й інші, потім йшли геть. Варис подивився на нього та зітхнув з розпачу, але Мізинець зізволив пустити якийсь жарт. «Клятий зрадливий мерзотник», подумав Тиріон з люттю, «ми відіслали тебе до Лихомостя, а ти не повернувся». Іноді він чув, як вони розмовляють між собою, але слів не розумів. Голоси дзижчали у вухах, наче шершні, загорнуті у повсть.

Тиріон хотів спитати, чи перемогли вони у битві. «Напевне, перемогли. Інакше моя голова вже стирчала б десь на шпичці. Якщо я живий — значить, ми перемогли.» Думка про перемогу його потішила, та ще більше він порадів, що зміг про неї здогадатися. Отже, розум до нього повертався, хоча й повільно. Це добре — адже окрім розуму, він нічого не мав у цьому світі.

Наступного разу він прокинувся і побачив відсунуті запони та Подріка Пейна зі свічкою. Подрік зиркнув на розплющені очі Тиріона і втік. «Ні, не тікай, допоможи мені, допоможи», хотів був він загукати, але спромігся тільки на придушений стогін. «Я ж не маю рота!» Тиріон незграбно підняв руку до обличчя, потерпаючи від болю, і намацав цупку тканину там, де мав би знайти плоть, губи, зуби. Полотно… Нижня половина обличчя була міцно перев’язана, утворюючи суцільну тверду личину з дірками для дихання та годування.

Под скоро з’явився знову, а з ним незнайомий маестер у рясі та з ланцюгом.

— Ласкавий пане, ви повинні лежати тихо, — забурмотів він. — Вас дуже тяжко поранено. Рухом ви тільки зашкодите собі. Хочете пити?

Тиріон незграбно кивнув. Маестер вставив у отвір для годування над ротом викривлену мідну лійку і залив у неї тоненький повільний струмочок. Тиріон ковтнув, ледве розбираючи смак, і запізно зрозумів, що йому дають макове молочко. Коли маестер вийняв лійку з рота, Тиріон вже знову падав у прірву сну.

Цього разу він побачив себе на учті — на бенкеті на честь перемоги у якійсь величезній трапезній. Тиріон сидів на високому кріслі, на помості, а люди підіймали келихи й славили його як переможця і рятівника. Там був і Марільйон — співець, що супроводжував його крізь Місячні гори. Він грав на цимбалах і співав про відважні Бісові діяння, і навіть батько, слухаючи пісню, посміхався до Тиріона схвально. Коли пісня скінчилася, Хайме підвівся з місця, наказав Тиріонові стати на коліно, торкнувся своїм золотим мечем одного плеча, потім іншого, і Тиріон підвівся вже лицарем. Шая чекала, щоб обійняти його; вона взяла Тиріона за руку, почала сміятися, дражнитися та пустувати, кликати його своїм велетнем-Ланістером.

Тиріон прокинувся у темряві, в холодній порожній опочивальні. Запони знову були засунуті. Щось здалося йому неправильним, викривленим, не таким, як треба — хоча що саме, він не знав. Поруч знову нікого не було. Відкинувши ковдри, Тиріон спробував сісти, але страшний біль змусив його відмовитися від свого наміру. Подих йому перехопило; боліло не тільки обличчя, і навіть не найбільше. Правий бік перетворився на суцільну муку, а груди, коли він піднімав руку, простромлювала наскрізь гостра стріла. «Що ж зі мною сталося?» Битва, яку він намагався згадати, здавалася якимсь напівсном. «Напевне, мене поранено тяжче, ніж я гадав. Пан Мандон…»