Розділ «Чвара королів»

— Два чи три десятки. — Світло смолоскипа блимало на потрісканій поливі його заборола. Шолом та ринграф були зроблені у подобі обличчя і плечей людини, обідраної та скривавленої, з ротом, скривленим у мовчазному болючому вереску.

— Пан Родрік мав уп’ятеро більше людей.

— Еге ж, але він вважав нас друзями. Люди часто роблять таку помилку. Старий дурень простягнув мені руку, а я її відтяв до ліктя. І показав йому своє обличчя.

Вояк узявся обома руками за шолома, зняв його з голови та утримав на зігнутому лікті.

— Смердюк, — мовив Теон, відчуваючи занепокоєння. «Звідки простий слуга узяв такий добрий обладунок?»

Прибулець зареготав.

— Ні, той покруч мертвий. — І підступив ближче. — То дівка винувата. Якби не забігла так далеко, то його коняка не закульгала б, і ми б могли утекти. Я віддав йому свою, коли побачив на гребені вершників. Дотоді я з дівкою вже скінчив, а він полюбляв бавитися після мене, поки вони ще теплі. Довелося мені його з неї стягнути і пхнути свій одяг до рук: сап’янові чоботи, оксамитовий жупан, шитий сріблом пояс, опанчу з соболями. «Тікай до Жахокрому», сказав я йому, «приведи допомогу, яку зможеш. Бери мого коня, він швидший. Ось перстень батька, щоб там знали, що ти від мене». Він нічого не питав — я його навчив не балакати зайвого. Коли дурника поцілили стрілою в спину, я вже викачався у гидоті, що лишилася після дівки, та вбрався у його лахи. Мене б однак могли повісити, та що вдієш — мусив якось рятуватися.

Він витер рота тилом долоні.

— А тепер, мій ясний принце, на мене чекає обіцяна жінка. Ви просили дві сотні вояків. Я привів утричі більше. І не зелених хлопчаків або дурних селян, а замкову залогу мого батька.

Теон дав слово. Зараз був не час від нього відмовлятися. «Хай жере, що просив, а ради йому можна дати потім.»

— Харраг, — мовив він, — піди-но до псярні та приведи Паллу для шановного…?

— Рамзая. — Пухкі вуста всміхалися, та в очах усмішки не було й сліду. — Дружина звала мене Сніговій, поки не з’їла свої пальці. Дарма вона відмовлялася казати правильно — Болтон.

Його усмішка скисла.

— То я матиму за вірну службу дівку з псярні? Отака мені дяка?

Ані його слова, ані голос Теонові не сподобалися. А ще менше сподобалося, як зухвало на нього дивляться вояки Жахокрому.

— Що обіцяне, те обіцяне.

— Вона тхне собачим лайном. Годі з мене смороду, нанюхався. Краще візьму собі твою постільну зігрівачку. Як ти її звеш? Кира?

— Ти що, несповна розуму? — спалахнув Теон. — Та я тобі…

Удар Байстрюка застав його зненацька. Зчленована латна рукавиця розтрощила вилицю з моторошним хряскотом. Світ зник з очей у червоному вихорі болю.

За якийсь час Теон отямився на землі, перекотився на живіт і проковтнув повний рот крові. «Зачиніть браму!», хотів був заволати він, та було пізно. Вояки з Жахокрому стяли Рудого Рольфа і Кеннеда; річка блискучих кольчуг та гострих мечів вливалася до воріт. У вухах Теонові дзвеніло, а навколо панував жах. Чорний Лорен вийняв меча, та на нього напосілися зразу четверо. Теон бачив, як Ульф біжить до великої трапезної й падає з арбалетною стрілою в череві. Маестер Лювин спробував був дістатися його, але лицар на бойовому огирі встромив старому списа між лопаток, висмикнув зброю і збив його на землю конем. Інший вершник замахав смолоскипом навколо себе, щоб роздмухати, а тоді жбурнув його на солом’яну стріху стайні.