Розділ «Чвара королів»

— Твій брат втратив королівство, — мовив Малий Вальдер до Брана. — Тепер ти ніякий не принц, а простий бранець.

— Ти теж, — відповів Йоджен, — і я, і всі ми.

— Тебе спитати забув, жабоїде.

Один з залізняків пішов попереду зі смолоскипом, але знову почався дощ, і невдовзі полум’я згасло. Поспішаючи через двір, вони чули виття лютововків у божегаї. «Хоч би Літо не забився, коли падав з дерева.»

Теон Грейджой сидів на княжому місці Старків. Кирею він зняв, а на тонкої роботи кольчугу вдяг чорного вапенрока з золотим кракеном свого дому. Руки Теон поклав на вовчі голови, вирізьблені на кінцях широких кам’яних билець.

— Теон сидить на Роббовому кріслі! — пожалівся Рікон.

— Тихо, Ріконе! — Бран добре відчував загрозу навколо них, та братик був ще замалий. В палаті горіло кілька смолоскипів, у великому комині палав вогонь, але більша частина трапезної тонула в темряві. Лави громадилися коло стін одна на одній, тому сидіти не було де, і замкова чадь стояла дрібними купками, не сміючи заговорити. Бран помітив Стару Мамку, що мовчки плямкала беззубим ротом. Стріху зі скривавленою перев’язкою на грудях внесли до палати двоє інших стражників. Рябий Тим невтішно плакав, а Бета Касель скиглила з переляку.

— Що це в нас тут? — запитав Теон, дивлячись на Тросків та Фреїв.

— Це вихованці пані Кетлін, обоє кликані Вальдерами Фреями, — відповів маестер Лювин. — А оце Йоджен Троск з сестрою Мейрою — син та донька Горолана Троска, господаря на Сірявці. Вони з’явилися, щоб поновити свої присяги на вірність Зимосічі.

— Невчасну ви собі обрали пору для з’яви, — зазначив Теон, — зате мені станете у пригоді. Дітися вам нікуди, сидіть тепер в замку.

Він звільнив княже крісло.

— Неси сюди принца, Лорене.

Чорнобородий здоровань кинув Брана на кам’яне сідало, наче мішок збіжжя.

Замкову чадь продовжували зганяти до великої трапезної, підпихаючи списами та підганяючи лайками. Гейдж та Оша з’явилися з кухні, обоє у плямах борошна від вранішньої випічки хліба. Мікена притягли силоміць; він лаявся без упину. Фарлен шкандибав, з болісним зусиллям підтримуючи Паллу в розірваній навпіл сукні; вона тримала одежину докупи зсудомленими пальцями, а кожен її крок здавався сповненим муки. Септон Чайл поспішив був допомогти, але один з залізняків збив його на підлогу.

Останнім увійшов до дверей бранець Смердюк. Йому передував сморід, могутній та нездоланний. В Брана аж шлунок скрутило.

— Оцей сидів у цюпі в башті, — оголосив його охоронець, безбородий рудоволосий юнак у мокрому одязі. Напевне, один з тих, хто переплив рів. — Каже, що його звуть Смердюком.

— Ти ба! І чого б це, справді, — всміхнувся Теон. — Від тебе завжди так гидко тхне, чи може, ти щойно свиню в сажі гойдав?

— Нікого я не гойдав, мосьпане, відколи мене схопили. Насправді мене Смерком звати, з ласки вельможного пана. Я оце служив Байстрюкові Жахокромському, доки йому Старки на весіллячко не подарували стрілу в спину.

Теона звістка розважила.

— З ким же це він одружився, га?