Розділ «Чвара королів»

«Гей, підходьте хоч всі разом, а хоч поодинці —

Ще мій меч чужої крові не напивсь по вінця.»

Те почули вороженьки, люто загукали

І востаннє при потоці князя спати вклали.

— Краще битися, ніж отак чекати, — зазначила Брієнна. — Коли б’єшся, то не почуваєшся таким безпорадним. Маєш-бо коня та меча, або й сокиру. В обладунку мало хто може тобі зашкодити.

— Лицарі теж гинуть у битві, — нагадала їй Кетлін.

Брієнна глянула на неї своїми прегарними синіми очима.

— А жінки помирають на породільскому ложі. Та про них ніхто не складає пісень.

— Діти — то теж битва, тільки інша. — Кетлін рушила через двір. — У тій битві не сурмлять роги, не плескають прапори, але вона від того не менш запекла. Виносити дитя, привести його у цей світ… ваша мати розповість вам, яка то мука…

— Я не знала своєї матері, — мовила Брієнна. — Мій батько брав собі пані… щороку іншу, але…

— То були не пані, — відповіла Кетлін. — Хай як тяжко народжувати дітей на світ, Брієнно, все ж найтяжче те, що починається потім. Часом я гнітилася тим, що наче рвуся на шматки. Якби ж мене було п’ятеро, по одній на кожне дитя, щоб я могла вберегти їх усіх.

— Але хто збереже вас, пані?

Усмішка Кетлін була слабка та втомлена.

— Хто ж, як не чоловіки мого шляхетного дому. Так вчила мене мати. Пан батько, брат, дядько, чоловік — саме вони збережуть мене… але їх поруч нікого нема, і напевне, за них доведеться відбувати вам, Брієнно.

Брієнна схилила голову.

— Я спробую, ласкава пані.

Пізніше того ж дня маестер Виман приніс їй листа. Кетлін прийняла маестра негайно, сподіваючись на звістку від Робба або пана Родріка з Зимосічі. Але послання виявилося від такого собі князя Лукача, що величав себе каштеляном Штормоламу. Листа було прислано її батькові, братові, синові або «тому, в чиїх руках нині знаходиться Водоплин». В листі писалося, що пан Корній Пенроз помер, а Штормолам відчинив браму Станісові Баратеону, законно уродженому та істинному спадкоємцеві трону. Залога замку присягнула йому на мечах, і жодному не заподіяли ніякої шкоди.

— Не рахуючи, певна річ, пана Корнія Пенроза, — пробурмотіла Кетлін. Вона сама не знала старого лицаря, та зі смерті його засмутилася. — Робб мусить дізнатися негайно, — рішуче мовила вона. — Чи знаємо ми, де він є?

— Остання звістка була про те, що він ішов на Прискалок, столець дому Вестерлінів, — відповів маестер Виман. — Якщо надіслати крука до Попельні, то звідти, напевне, зможуть вислати кінного гінця.

— Так і зробіть.