Розділ «Чвара королів»

— Чи вірите ви, ласкавий пане, у старі сили?

— Тобто у чари? — перепитав Тиріон. — Кровознатство, пристріт, вовкулацтво — усяке таке?

Він пирхнув презирливо.

— То ви кажете мені, що пана Корнія зурочили аж до смерті?

— Пан Корній зухвало викликав князя Станіса на двобій, що мав статися того самого ранку, коли він помер. Я спитаю вас: хіба це діяння людини, що остаточно впала у відчай? А ще ж не слід забувати про таємниче і надзвичайно своєчасне вбивство князя Ренлі — просто перед тим, як його полки шикувалися, щоб стерти братове військо на порох.

Євнух трохи помовчав.

— Ви, пане мій, якось питали, як саме я був обрізаний у євнуха.

— Питав, пригадую, — відповів Тиріон. — А ви ще не хотіли казати.

— Не надто хочу й зараз, але… — Цього разу Варис мовчав довше, а коли нарешті заговорив, голос його дещо змінився. — Я був хлопчик-сирітка у навчанні при мандрівній ватазі мартоплясів. Наш хазяїн володів малим пузатим кочем, яким ми плавали вгору і вниз вузьким морем. Показували вистави у всіх Вільних Містах, а інколи у Старограді та Король-Березі.

— Одного дня у Мирі до нашої ватаги після вистави прийшов чоловік. Він дав за мене таку спокусливу ціну, що хазяїн не зміг відмовити. Я нажахався, бо чув, яким штибом деякі чоловіки вживають малих хлопчиків, і гадав, що мене спіткає те саме. Але насправді він потребував тільки моїх хлопчачих причиндалів. Чоловік той дав мені якийсь трунок і тим відняв змогу ворухнутися чи бодай сказати слово. Але відчуття мої він не притупив аніскільки. Довгим кривим ножем він підсік моє коріння та насіння, весь час наспівуючи і проказуючи щось химерне. Я дивився, як він палить мої чоловічі ознаки на жарівниці. Полум’я стало синім, і я почув голос, що відповів на виклик, хоча не зрозумів ані слова.

— Поки він зі мною вовтузився, мартопляси поїхали собі далі. Один раз мене використавши, чоловік більше не мав у мені потреби і відпустив. Коли я спитав, що мені тепер робити, він відповів: мабуть, здохнути. А я на злість йому вирішив жити. Я жебрав, злодіював, продавав ті частини тіла, які в мене ще лишилися. Скоро я рахувався серед кращих злодіїв у Мирі, а коли трохи подорослішав, то дізнався, що зміст чужих паперів може бути ціннішим за вміст чужих гаманців.

— І все ж мені досі сниться та ніч, ласкавий пане. Я бачу вві сні не чаклуна, не його ніж і навіть не свою мужність, що скручується і тремтить від жару. Уві сні я чую голос із полум’я. Чи був то бог, гемон або якась штукарська витівка? Цього я не скажу, хоча на витівках знаюся. Напевне я відаю тільки, що чаклун покликав те створіння, і воно відповіло. З того дня я ненавиджу ворожбитство і усіх, хто в ньому кохається. Якщо князь Станіс саме з таких, то я бажаю йому смерті.

Коли Варис скінчив, вони обидва трохи часу їхали мовчки. Нарешті Тиріон мовив:

— Прикра й жорстока оповідь. Співчуваю.

Євнух зітхнув.

— Співчуваєте, але ж не вірите. Ні-ні, паночку ласкавий, не заперечуйте. Мені було боляче, розум затьмарював трунок, усе те було давно і далеко за морем. Напевне ж, той голос мені наснився. Я собі так казав уже разів з тисячу.

— Я вірю в сталеві мечі, золоті монети і людську кмітливість, — відповів Тиріон. — А ще вірю, що колись на світі були дракони. Зрештою, я бачив їхні черепи.

— Сподіваймося, щоб ви ніколи не побачили нічого гіршого, ласкавий пане.

— Дозвольте з вами погодитися, — усміхнувся Тиріон. — Що ж до смерті пана Корнія, то ми знаємо, що князь Станіс винайняв охочих жеглярів з Вільних Міст. А на доданок міг найняти і вмілого вбивцю.

— Надзвичайно вмілого убивцю.