Розділ «Чвара королів»

— Такі є на світі. Колись я мріяв собі: одного дня так забагатію, що зможу надіслати Безликого по свою милу сестру.

— Хай там як помер пан Корній, — відповів Варис, — але він мертвий, замок здався, і Станіс тепер вільний рушати на нас.

— Чи є бодай якась надія переконати дорнійців напасти на Порубіж’я? — спитав Тиріон.

— Жодної.

— Шкода. Гаразд, хай дорнійська загроза хоча б тримає порубіжних панів коло їхніх замків. Дякуймо і за це. Які новини від батька?

— Якщо князь Тайвин і пробився на той берег Червонозубу, я ще не мав про те звістки. Йому б слід поспішити, щоб не втрапити між ворогів. Листки Дубосердів та дерево Рябинів бачили на північ від Мандеру.

— Від Мізинця є новини?

— Можливо, він не дістався Лихомостя. Або загинув там. Князь Тарлі захопив обоз Ренлі з усіма запасами і вирізав немало людей, головне Флорентів. Князь Крестав зачинився у замку.

Тиріон відкинув назад голову і зареготав.

Варис натяг повід у збентеженні.

— Прошу пана?

— Хіба ви не бачите, пане Варисе, як кумедно виходить?

Тиріон махнув рукою на зачинені вікна міста, що спочивало нічним сном.

— Штормолам здався. Станіс іде сюди з вогнем та мечем і бозна-якими ще темними силами. А посполитий люд не має коло себе для захисту ані Хайме, ані Роберта, ані Ренлі, ані Раегара, ані їхнього любчика Лицаря Квітів. На захист столиці став один тільки я — той самий, якого вони так ненавидять.

Тиріон знову зареготав.

— Бридкий карлик, злий і негідний радник короля, дрібний покруч у мавп’ячій подобі. Ось хто єдиний стоїть між ними та чорною безоднею.

Кетлін VI

— Перекажи панові батьку: я їду, щоб він мною пишався.

Її брат скочив у сідло. Яскрава кольчуга, хвилясте корзно річкових кольорів намулу та води… Едмур виглядав справжнім князем до останнього вершка. Гребінь шолома прикрашав срібний пструг — такий самий, як на щиті.

— Пан батько пишався тобою завжди, Едмуре. І любив відчайдушно. Вір мені.