Розділ «Чвара королів»

— Який жорстокий панич мене вкрав! А якщо я пообіцяю, що одного дня дам подивитися, як смокче моє дитя? Тоді ти розповіси мені про свою війну, Теоне з дому Грейджой? Перед нами ще чимало верст шляху. Я хочу послухати про вовчого короля, якому ти служив, і золотих левів, з якими він б’ється.

Теон так прагнув їй догодити, що похапцем погодився. Решта довгого шляху минула швидко, поки він набивав її справну голівку оповідками про Зимосіч та війну. Дещо з того, що він розказував, викликало в неї неабиякий подив. «Ой, ласка божа, з нею так легко балакати», думав він. «Так, начебто знаю її багато років. Якщо на подушках вона хоч наполовину така ж зграбна, як розумом, то треба лишити її собі…» Він згадав Сигріна-Корабельника, дебелого тілом і неквапного розумом чолов’ягу, солом’яне волосся котрого вже відступало з рябого від прищів лоба, і затрусив головою. «Вона себе з ним марнує. Занапащає прикро і даремно.»

Здавалося, зовнішня велика стіна Пайку виросла перед ними за якусь хвилину.

Брама була відчинена. Теон стиснув п’ятами Веселуна і в’їхав досередини бадьорою ристю. Поки він допомагав Есгред злізти, на них навіжено брехали собаки. Кількоро підскочили ближче, вимахуючи хвостами, ринули повз нього і почали скавучати, лизатися і стрибати навколо неї, трохи не перекидаючи на землю.

— Геть! — заволав Теон, даремно намагаючись дати копняка одній великій брунатній сучці. Та Есгред тільки сміялася і борюкалася з усією зграєю.

Слідом за собаками вибіг, тупаючи, стайняр.

— Забери коня, — наказав йому Теон, — і прибери цих клятих собак…

Хам не звернув на нього жодної уваги. Розтягнувши обличчя у велетенську щербату посмішку, він вигукнув:

— Панна Аша! То ви повернулися.

— Минулого вечора, — відповіла вона. — Припливла з Великого Вика з князем Дівером і заночувала у корчмі. А сьогодні менший братик мав добрість підвезти мене на своєму коні від Княж-Пристані.

Вона поцілувала одного з собак у ніс і вишкірилася на Теона.

А він тільки й міг, що стояти і витріщатися, роззявивши рота. «Ні. Це не може бути Аша.» Раптом він зрозумів, що в нього у голові сидять дві Аші. Одна — маленька дівчинка, яку він колись знав. Інша, яку він уявляв гірше, мала скидатися на їхню матір. Але жодна не мала подібності до цієї… оцієї… як її назвати…

— Прищі зникли, коли виросли цицьки, — пояснила вона, бавлячись із собакою, — але яструбиний дзьоб ніде не дівся.

Теон ледве віднайшов голос.

— Чому ти не сказала?!

Аша відпустила собаку і випросталася.

— А я хотіла спершу побачити, що ти за один. І побачила. — Вона насмішкувато вклонилася у його бік. — А зараз, братику, прошу вибачити мені. Мушу скупатися та вдягтися до бенкету. Чи ж я зберегла оте кольчужне платтячко, яке так любила носити на шкіряне спіднє?

Вона лиховісно вишкірилася на нього і перетнула міст ходою, яку він так полюбив: трохи недбалою, з вихилом стегон.

Коли Теон нарешті відвернувся, то побачив, як шкірить зуби Векс, і дав йому ляща у вухо.

— Це тобі за твою втіху.