Розділ «Чвара королів»

— Так, так. — Він чув тихий розпач у її голосі. — Даруйте за клопіт, мосьпане. Я ж лише… казали, що король береже людей, я подумала…

Вона втекла у відчаї, ляпаючи кобеняком Сема, наче великими чорними крилами.

Джон дивився, як вона тікає, і його захват крихкою красою ранку потроху зникав. «Хай їй грець», подумав він з відразою, «і Семові за те, що її підіслав. Чи він здурів? Що я можу для неї зробити? Ми прийшли битися з дичаками, а не рятувати їх.»

З криївок потроху вилазили інші братчики, позіхали, потягувалися. Вранішні чари вже зблякнули, крижане сяйво під східним сонцем перетворилося на звичайну собі росу. Хтось уже запалив вогонь; Джон винюхав дим, що стелився між дерев, і пахощі сала, яке там підсмажували. Він зняв зі скелі кобеняка, витрусив його об камінь, щоб збити нічну кірку льоду, підібрав Пазура і почепив ремінь на плече. За кілька сажнів Джон відлив нічну воду в змерзлий кущ; струмінь парував у холодному повітрі й топив лід там, куди падав. Скінчивши, він підперезав чорні вовняні штани і пішов на запах.

Серед братчиків, що зібралися коло вогнища, були Грен та Дивен. Гейк пхнув Джонові порожній окраєць хліба, набитий засмаженою підчеревиною та шматками солоної риби, зігрітої у топленому салі. Джон пожадливо ковтнув сніданок, слухаючи вихваляння Дивена, як той вгойдав за ніч трьох Крастерових дружин.

— От і ні, — спохмурнів Грен. — Я б тебе побачив.

Дивен злегка ляснув його по вусі тилом долоні.

— Ти? Побачив би? Та ти сліпіший за маестра Аемона. Ти навіть ведмедя не бачив.

— Якого ще ведмедя? Хіба тут був ведмідь?

— Ведмідь є завжди, — оголосив Скорботний Ед своїм звичайним похмуро-беззаперечним голосом. — Один убив мого брата, коли я був малий, і носив братові зуби на ремінці навколо шиї. То були добрі зуби, кращі за мої. З моїми зубами я маю самий лише клопіт.

— А чи Сем спав у хаті цієї ночі? — запитав його Джон.

— Якщо ти назвеш це сном. Земля там тверда, від очерету гидко тхне, братчики жахливо хроплять. До речі про ведмедів: жоден не гарчить так люто, як Бурий Бернар уві сні. Зате було тепло. На мене вночі залізли якісь собаки. Одежа вже була просохла, та один з тих собак на неї насцяв. А може, то Бурий Бернар насцяв. Ти помітив, що дощ скінчився тієї миті, як я опинився під дахом? Оце я вийшов, то тепер він знову почнеться. Що боги, що собаки однаково полюбляють на мене сцяти.

— Піду-но я до пана Мормонта, — вирішив Джон.

Дощ, може, й припинився, та подвір’я все одно являло з себе моріжок мілких калюж та слизької грязюки. Чорні братчики складали намети, годували коней і жували смужки солонини. Розвідники Ярмана Парогача затягали попруги, перш ніж вирушити першими.

— Джоне! — привітав його Парогач з сідла. — Не давай своєму байстрюкові тупитися у піхвах. Скоро він нам стане у пригоді.

Після денного світла Крастерова хата здавалася темною. Всередині вечірні смолоскипи вже догоряли, і здогадатися, що зійшло сонце, було важкувато. Крук пана Мормонта першим помітив Джона всередині. За три ліниві помахи великих чорних крил він всівся на руків’я Пазура.

— Зерна? — Птах вщипнув Джона за пасмо волосся.

— Жени того підлого жебрака, Джоне! Він щойно з’їв половину мого сала.

Старий Ведмідь сидів за Крастеровим столом і снідав разом зі старшиною підсмаженим хлібом, салом та ковбасами з овечих кишок. На столі лежала нова Крастерова сокира, тьмяно виблискуючи при смолоскипах золотим карбом. Новий господар сокири лежав без тями нагорі, на поді для спання, але жінки усі прокинулися, бігали навколо, служили та подавали.

— Який там в нас день?