Розділ «Чвара королів»

— Ні, ви не гість, — мовила вона. — Я дивилася. Ви не їли з їхнього столу, не спали коло вогню. Вони не дали вам прав гостя, тому ви не зв’язані словом. Я хочу втекти заради дитини.

— Я навіть імені твого не знаю.

— Батько кличуть мене Йолею. Є така квітка — метьоля.

— Гарне ім’я.

Він згадав, як його повчала Санса: слід завжди казати таке, коли панна чи пані називає своє ім’я. Дівчині він допомогти не міг, то хоч спробував втішити ласкавим словом.

— Ти боїшся Крастера чи ще когось, Йолю?

— Я боюся за дитинку, не за себе. Якщо буде дівчинка, то не так страшно, вона трохи виросте і стане їм дружиною. Але Неля каже, що буде хлопчик, а в неї було шість, вона на цьому знається. Хлопчиків вони віддають богам, коли приходить білий холод — останнім часом дедалі частіше, ось чому вони віддавали овець, хоча полюбляють баранину. Тільки овець вже немає. Далі будуть собаки, аж поки…

Вона опустила очі й попестила черевце.

— Яким ще богам?

Джон згадав, що у Крастеровому Дитинці вони не бачили ані хлопчиків, ані чоловіків, окрім самого Крастера.

— Холодним богам, — мовила вона. — Нічним богам. Білим тіням.

І раптом Джон наче знову опинився у Воєводській Вежі. Відрубана долоня дерлася його литкою, а коли він відкинув її вістрям меча, стала судомитися, стискаючи й розтискаючи пальці. Мрець звівся на ноги, сяючи блакитними очима на порізаному, напухлому обличчі. Довгі смуги пошматованої плоті звисали з великої рани на череві, але крові не було ані краплі.

— Якого кольору вони мають очі? — спитав він дівчину.

— Блакитного. Яскраві, як блакитні зірки, і такі ж холодні.

«Вона їх бачила», подумав він. «А Крастер брехав.»

— То ви заберете мене? Хоча б на Стіну…

— Ми не їдемо на Стіну. Ми прямуємо на північ до Манса-Розбишаки та Інших, отих самих білих тіней та їхніх упирів. Ми їх шукаємо, Йоле. Твоїй дитинці не буде з нами безпечно.

На її обличчі проступив жах.

— Але ж ви повернетеся. Коли скінчите воювати, то знову тут пройдете.

— Може, й так. — «Якщо хтось лишиться живий.» — Це вирішувати Старому Ведмедеві. Тому, кого ти звеш «пан гайворон». Я лише його зброєносець, я не вирішую, якою дорогою піти.