Розділ «Чвара королів»

Верхоляк сунувся був за другим кроликом, та Привид його випередив. Коли вовк вишкірив зуби, Сестринець послизнувся на грязюці й сів просто на кощаву дупу. Решта зареготала. Лютововк схопив кролика до пащі та приніс його Джонові.

— Не можна було лякати дівчину, — мовив Джон до інших.

— А ти нам не дорікай, байстрюче. — Псяр Чет винуватив Джона за втрату теплого місця при маестрі Аемоні, та й недарма. Якби Джон не пішов до Аемона з проханням про Сема Тарлі, Чет досі порав би тихого старого сліпця, а не зграю скажених мисливських собак. — Може, ти й щеня князя-воєводи, але ж не сам князь-воєвода… а якби поруч не було твого чудовиська, то й не балакав би так зухвало.

— Я не битимуся з братчиком у поході за Стіною, — вимовив Джон голосом, спокійнішим за свій настрій.

Верхоляк став на коліно, щоб підвестися.

— Він тебе боїться, Чете. На Сестрах ми для таких, як він, маємо одне слівце.

— Я всі ті слова знаю, не труди язика.

І Джон пішов геть з Привидом при боці. Поки він дістався брами, дощ стишився до дрібної мряки. Скоро настануть сутінки, а за ними — ще одна вогка, темна, бридка ніч. Хмари сховають місяць, зірки та Мормонтів Смолоскип, у лісі стане темно, наче в ямі. Навіть вийти посцяти — то вже буде пригода, хоча і не з тих, про які мріяв собі колись Джон Сніговій.

Знадвору під деревами дехто з розвідників знайшов досить глиці та сухого дерева, щоб запалити вогонь під похилим уламком лупакової скелі. Інші поставили намети або зробили собі грубі навіси, розтягнувши сіряки та кожухи на низьких гілках. Велетень забився у дупло мертвого дуба.

— Подобається мій замок, Снігу-воєводо?

— Нічогенький, затишний. Знаєш, де Сем?

— Іди, як ішов. Коли надибаєш шатро пана Отина, значить, вже проминув. — Велетень посміхнувся. — Хіба що Сем теж знайшов собі дерево. Чималеньке ж воно має бути!

Та зрештою Сема розшукав Привид. Лютововк кинувся уперед, наче стріла з арбалета. Сем саме годував круків під скельним причілком, що давав якийсь захист від дощу. Чоботи його чвакали, коли він ступав.

— Ноги промочив наскрізь, — визнав Сем зі скрутою на лиці. — Коли злазив з коняки, то ступив у яму і провалився аж до колін.

— То знімай чоботи та висуши панчохи. Я знайду сухі дрова. Якщо під скелею на грунті не мокро, то ми ще, може, й багаття собі зладнаємо.

Джон показав Семові кролика.

— А тоді влаштуємо бенкет.

— Хіба тобі не треба служити панові Мормонту в хаті?

— Ні, мені не треба. А от тобі доведеться. Старий Ведмідь хоче, щоб ти намалював мапу. Крастер сказав, що знає, де Манс-Розбишака, і нам покаже.

— Ой. — Сем на вид зовсім не прагнув зазнайомитися з Крастером, навіть у теплій хаті коло вогню.