Розділ восьмий

Він випростався на всі п’ять футів чотири дюйми свого зросту і тицьнув мене пальцем у груди.

— Я хочу цим сказати, що ти б краще не корчив переді мною крутого чувака, який вирішує, що нам робити, второпав, хлопче? Річ у тім, що коли б ми час від часу не влаштовували набігів на оте довбане село, то більшість із нас вже давно б поїхали стріхою, второпав, ні? — Він підійшов до дверей, помацав ручку, а потім повернувся і поглянув на мене впритул. — А якщо ти вважаєш скаженими нас, то цікаво, що ти заспіваєш, коли побачиш їх.

— Кого це — їх? Про що тут всі натякають, але бояться сказати?

Єнох підняв догори палець — мовчи, мовляв, і вийшов.

Я знову залишився на самоті. Мої очі мимоволі притягнулися до тіла на ліжку.

«Що ж сталося з тобою, Вікторе? Можливо, він з’їхав з глузду і наклав на себе руки, — подумав я. — Йому так насточортіло оце приємне, але позбавлене майбутнього існування, що він наковтався пацючої отрути або кинувся вниз головою зі скелі. А може, його прикінчили «вони», оті «інші небезпеки», на які нещодавно натякнула пані Сапсан.

Я крадькома вийшов у коридор і вже був рушив до сходів, як раптом за напівзачиненими дверима почувся голос пані Сапсан. Я пірнув до найближчої кімнати і ховався там доти, поки не почув, як вона прошкутильгала повз мене і спустилася сходами. І тоді я помітив перед акуратно застеленим ліжком черевички — черевички Емми. Я опинився у її спальні.

Під однією стіною стояв комод із дзеркалом, а під другою — письмовий столик із підсунутим під нього стільцем. Це була кімната охайної чепурної дівчини, якій не було чого ховати. Принаймні, так мені здавалося, поки я не знайшов в комірчині коробку з-під капелюха. Вона була перев’язана мотузкою, і на ній восковим олівцем було написано:

Приватна кореспонденція

Емми Блюм

Не відкривати

То було все одно, що махати червоними трусами перед носом у бика. Я сів, поклав коробку на коліна і розв’язав мотузку. Всередині було близько сотні листів, і всі — від мого діда.

Моє серце прискорило швидкість. Це була саме та золота копальня, яку я сподівався знайти в старому зруйнованому будинку. Зрозуміла річ, мені було соромно, що я зазирав у чуже життя, але якщо тутешні мешканці так вперто оберігали свої таємниці, то мені лишалося одне: дізнатися про все самому.

Мені хотілося прочитати усі листи, але я боявся, що хтось мене застукає, тому я швидко проглянув їх — для загального уявлення. Багато листів було датовано початком тисяча дев’ятсот сорокових, коли дідо Портман служив у війську. Вибірково продивившись декотрі з них, я виявив, що вони надміру довгі, соковиті, сповнені зізнань у коханні та незграбних описів Емминої краси тодішньою, іще недосконалою, дідовою англійською («Ти гарна, як квітка, ти дуже красиво пахнути, можна я тебе зірвати?» і так далі в такому стилі). В один з листів дід вклав фото, де він сидить верхи на бомбі з цигаркою в кутику рота.

З часом його листи стали коротшими й рідшими. В п’ятдесятих він писав їх десь по одному на рік. Останній датований квітнем 1963 року; в конверті листа не було, лише фотографії. На двох із них була Емма — фото, які вона йому послала, а він відіслав назад. Перше ще з ранніх часів — жартівливе, як і фото діда з бомбою. На ньому Емма чистила картоплю і вдавала, що палить люльку пані Сапсан. Наступна фотографія була сумнішою, і мені подумалося, що Емма послала її тоді, коли від діда якийсь час не було листів. Останній знімок — фактично, остання річ, яку він їй прислав, то було фото мого діда у віці сорока з гаком років, де він був зображений з маленькою дівчинкою.

Я витріщався на останнє фото десь хвилину, аж поки не второпав, хто та маленька дівчинка. То був ніхто інший, як моя тітонька Сюзі, якій було тоді років з чотири. Після цієї фотографії листів більше не було. Мені стало цікаво — а скільки ж іще листів написала моєму дідові Емма, не отримуючи на них відповіді, і що мій дідо робив з її листами. Викидав їх? Напевне, саме її листа знайшов мій батько з тіткою Сюзі у дитинстві і саме через цей лист вони вирішили, що їхній батько вдавався до подружніх зрад і брехні. Як же вони помилялися!

Я почув, як хтось стиха прокашлявся, і, обернувшись, побачив Емму, яка свердлила мене сердитим поглядом з порога кімнати. Я почервонів і заходився похапцем збирати листи, але було надто пізно. Мене застукали на місці злочину.

— Вибач. Мені не слід було сюди заходити.

— Та невже? А я й не знала! — саркастично кинула Емма. — Але то нічого, мені дуже шкода, що я перервала тобі читання. Заради Бога, продовжуй. — Вона рвучко підійшла до комода, висмикнула шухляду і зі стукотом кинула її на підлогу. — Можеш заодно і мої трусики переглянути, а чом би й ні?

— Вибач, я дуже винуватий перед тобою, — повторив я. — Я ніколи такого не роблю.