Розділ восьмий

Відімкнувши двері, я прослизнув до кімнати. Вона була схожа на решту спалень у будинку: тумбочка, шафа і ваза з квітами на нічному столику. Вже високе вранішнє сонце світило крізь штори такого насиченого жовтого кольору, що вся кімната здавалася немовби заповненою янтарем. Я не відразу помітив за мереживною занавіскою хлопця, який лежав на ліжку із заплющеними очима і злегка розтуленим ротом.

Я заціпенів, боячись розбудити його. Я впізнав його з альбому пані Сапсан, хоча жодного разу не бачив його ані у дворі, ані у їдальні, і нас ніхто не знайомив. На фото він спав у ліжку, так само, як і тепер. Невже його ізолювали, бо він зліг від хвороби, яка спричиняє сонливість? Може, Єнох хотів, щоби я теж заразився цією хворобою?

— Привіт, — прошепотів я. — Ви не спите?

Хлопець не поворухнувся. Поклавши руку йому на плече, я легенько посіпав його. Голова хлопця повільно схилилася на один бік.

І в цю мить я осягнув одну страшну річ. Щоби перевірити своє припущення, я підніс руку до хлопцевого рота. І не відчув його дихання. Я торкнувся пальцем його губ — вони були холодні, мов крига. Я ошелешено відсмикнув руку.

Раптом позаду почулися чиїсь кроки. Я рвучко крутнувся і побачив на порозі Бронвін.

— Вам не можна сюди заходити! — засичала вона.

— Він мертвий, — перелякано мовив я.

Бронвін поглянула на хлопця, і її обличчя жалісно зморщилося.

— То — Віктор.

Раптом до мене дійшло, де я бачив його обличчя. Віктор був тим хлопцем, який піднімав однією рукою кам’яну брилу на дідовому фото. Важко було сказати, скільки він отак пролежав тут, мертвий. Оскільки час в контурі циркулював по колу, то п’ятдесят років були тут як один день.

— А що з ним сталося? — спитав я.

— Може, мені вдасться оживити Віктора, — почувся голос позаду нас. — Тоді сам у нього й спитаєш.

То був Єнох. Він увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.

Бронвін радісно поглянула на нього крізь сльози, що стояли в очах.

— Невже ти зможеш його підняти? О, будь ласка, Єноху!

— Мені не можна, — відказав він. — Наразі мій запас сердець закінчується, до того ж, щоби підняти його хоч на хвилину, їх знадобиться досить багато.

Бронвін підійшла до мертвого хлопця і пальцями пригладила йому волосся.

— Ну будь ласка, — благально мовила вона, — ми вже так давно не розмовляли з Віктором!

— Взагалі-то, я маю кілька коров’ячих сердець, законсервованих у підвалі, — сказав Єнох, вдаючи, що вагається. — Але я страшенно не люблю використовувати неповноцінні органи. Свіжі — це завжди краще!