Розділ восьмий

Реальність її слів нарешті просочилася крізь емоції до здорового глузду і притупила гостроту враження від того чуда, яке щойно сталося між нами.

— Мені хотілося б, але я не можу.

— А чому не можеш?

Я замислився. Сонце, атмосфера свята, друзі… і завжди одне й те саме, кожен день як краплина води схожий на попередній. Все надмірне набридає, як, скажімо, всі ті розкішні штучки, що їх купувала моя мати, і які їй швидко набридали.

Але ж Емма. Тут була Емма. Може, між нами щось було б. Може, я залишився б на якийсь час тут, кохався б з нею, а потім повернувся б додому. Але ж ні. На той час, коли мені захочеться піти, буде вже запізно. Вона ж як сирена. І тому я мусив бути сильним.

— Тобі потрібен він, а не я. Я не можу стати для тебе ним.

Емма ображено відвернулася.

— Ні, не через це ти мусиш залишитися тут, Джейкобе. Просто твоє місце — тут.

— Я не можу. Я ж не такий, як ти.

— Ні, ти такий, як і я, — наполягла вона.

— Та ні ж бо. Я простак, такий самий, як і мій дід.

Емма похитала головою.

— Ти й справді так вважаєш?

— Якби я міг робити щось дивовижне й видовищне, як ти, хіба ж я цього не помітив би давним-давно?

— Не мені казати тобі про це, — мовила Емма, — але звичайні люди нездатні проходити крізь часові контури.

Я на мить замислився над почутим, але не зміг осягнути його зміст.

— Нічого дивного в мені немає. Я — найпересічніша посередність, яку тільки можна зустріти.

— А от стосовно цього я маю дуже великі сумніви, — відповіла Емма. — Ейб мав рідкісний дар, він мав здатність, якої майже ніхто інший не мав. — Емма поглянула мені у вічі і додала: — Твій дід міг бачити потвор.