Розділ восьмий

— Не знаю, як вам ще дохідливо пояснити. Отак це: просто візьмуть і помруть, Джейкобе. — Вона висловлювалася вкрай стисло, наче хотіла якомога скоріше покласти край цій розмові. — Вам могло здатися, що ми знайшли спосіб, як обдурити смерть, але це лишень ілюзія. Якщо дітлахи затримаються надто довго на вашому боці контуру, то всі оті роки, яких вони уникнули, враз наваляться на них — за кілька годин.

Я уявив собі людину, яка зморщується, зсихається і перетворюється на прах — як оте яблуко на нічному столику.

— Який жах, — мовив я і здригнувся.

— Нечисленні випадки отакого миттєвого старіння, свідком яких я мала нещастя бути, залишилися в моїй пам’яті найжахливішими спогадами.

— То таке бувало раніше.

— Так, кілька років тому — з молодою дівчиною, яка, на жаль, була моєю підопічною. Звали її Шарлотта. Це сталося тоді, коли я вперше і востаннє подалася у гості до однієї з моїх сестер-імбрин. За той короткий час Шарлотта примудрилася втекти від старших дітей, які відмовляли її, і вибралася з контуру. Було це десь тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого чи вісімдесят шостого року. Коли Шарлотта радісно й безтурботно гуляла містечком, її помітив поліцейський. Вона не змогла пояснити представнику влади, хто вона і звідки взялася — і це чомусь здалося йому підозрілим. Бідолашну дівчину відправили до дитбудинку на велику землю. Лише через два дні змогла я дістатися до неї, але за той час вона постаріла на тридцять п’ять років.

— Гадаю, я бачив її фото: немолода жінка в одязі маленької дівчинки, — сказав я.

Пані Сапсан сумно кивнула.

— Після того вона змінилася назавжди. З’їхала з глудзу.

— А що з нею сталося потім?

— Вона мешкає в контурі пані Дрімлюги. Пані Дрімлюга та пані Дрозд беруть під свою відповідальність усіх проблемних підопічних.

— Але ж, наскільки я розумію, вони не обмежені островом? — спитався я. — Хіба ж не можуть вони полишити його тепер, тобто тисяча дев’ятсот сорокового року?

— Так, можуть, але знову постаріють, як і звичайні люди. Але навіщо їм їхати звідси? Щоби опинитися у вирі жорстокої війни? Щоби зіштовхнутися з людьми, які їх бояться і не розуміють? А окрім цих небезпек існують ще й інші. Тому найліпший варіант — це залишатися тут.

— А які це інші небезпеки?

Обличчя пані Сапсан спохмурніло, наче вона пожалкувала, що обмовилася.

— Це вас не стосується, тож не переймайтеся. Принаймні, тепер.

І пані Сапсан досить безцеремонно виставила мене за двері. Я ще раз поцікавився, що вона мала на увазі під «іншими небезпеками», але вона різко опустила перед моїм носом двері-ширму.

— Насолоджуйтеся чудовим ранком! — прощебетала вона, вичавивши з себе посмішку. — Ідіть, пошукайте панну Блюм, впевнена, що вона вмирає від бажання зустрітися з вами.

І з цими словами вона зникла у будинку.

Я побрів у двір, марно намагаючись викинути з голови оте змарніле й усохле яблуко. Та невдовзі мені це вдалося. Ні, я про нього не забув, просто воно більше не турбувало мене. Це було так дивно.