Розділ восьмий

— Ну, звичайно ж, дітьми.

— Та отож. А тепер повернімося до мого початкового запитання, — наполягла вона і, емоційно підкреслюючи сказане, вдарила ребром долоні по кухонній плиті. — Чи вважаєте ви мудрим і доречним обговорювати майбутнє з дітлахами з минулого?

Я вирішив ризикнути.

— А ви вважаєте, що не можна?

— А ви, вочевидь, вважаєте, що можна! Мені це достеменно відомо, бо учора під час вечері Г’ю потішив нас захопливою розповіддю про телекомунікаційні технології двадцять першого сторіччя. — Її голос сповнював ядучий сарказм. — Вам, звісно, відомо, що коли у двадцять першому сторіччі хтось надсилає листа, то його можна отримати майже миттєво?

— Гадаю, ви маєте на увазі електронну пошту.

— Так от: Г’ю знає про неї все.

— Не розумію, — здивувався я. — А в чім тут проблема?

Пані Сапсан відштовхнулася від плити і, кульгаючи, ступила до мене крок. Навіть попри те, що вона мала зріст на цілий фут менше за мене, мушу зізнатися, їй вдалося мене налякати.

— Як імбрина я маю скріплений клятвою обов’язок гарантувати безпеку цих дітей, а понад усе — всіляко забезпечувати, щоби вони залишалися тут, на цьому острові, у цьому контурі.

— Зрозуміло.

— Вони ніколи не стануть частиною вашого світу, пане Портман. Тож навіщо забивати їм голови пишномовними байками про чудеса майбутнього? Тепер я маю через вас проблему: половина моїх дітей просяться організувати їм подорож до Америки на реактивному літаку, а решта ждуть не діждуться того дня, коли матимуть телефон-комп’ютер, як у вас.

— Мені дуже шкода, я не здогадувався про потенційні наслідки.

— Це їхня домівка. Я щосили намагалася зробити її якомога кращою. Але є один простий факт: вони не можуть покинути цей острів і свій контур, тому я дуже прошу вас не збурювали у них бажання податися звідси геть.

— Але ж чому їм не можна цього зробити?

Пані Сапсан звузила очі й кілька секунд мовчки дивилася на мене, а потім похитала головою.

— Перепрошую. Я й досі недооцінюю глибину вашої необізнаності. — І з цими словами пані Сапсан, яка, здавалося, була принципово нездатною до байдикування, взяла з плити каструлю і заходилася чиргикати її металевою драчкою. «Цікаво, — подумав я, — вона навмисне ігнорує моє запитання чи добирає слова, щоби ошелешити мене своєю відповіддю?»

Коли каструля стала бездоганно чистою, вона з ляскотом поставила її назад на плиту і сказала:

— Вони не зможуть залишитися у вашому світі, пане Портман, бо швидко постаріють і помруть.

— Як це — помруть?